Éparchie Orthodoxe de Paris France Ukraine

Éparchie Orthodoxe de Paris France Ukraine

Kiev, la Mère de toutes les Églises Rous

                                   

Kiev, la Mère de toutes les Églises Rous’ :

l’expression d’un principe ecclésiologique ancien.

2687384660.jpgSaint Pétros Moghila Métropolite de Kiev 

 

Par  Son Eminence le Métropolite Michel Laroche,  membre de l’épiscopat du patriarcat de Kiev[1],

 

L’autocéphalie d’une Eglise Orthodoxe  locale s’organise  toujours autour du Canon 34 Apostolique.

 

 

 

               L'expression d’un principe ecclésiologique ancien.
                          Par Son Eminence le Métropolite Michel Laroche,                                                              
membre de l’épiscopat du patriarcat de Kiev ,



Ce que ne comprennent pas toujours les chrétiens d’Occidents qui regardent l’Église Orthodoxe, c’est que son organisation n’est pas pyramidale comme celle de l’Église Catholique Romaine, qui a son centre de décision à Rome. Il serait cependant hérétique de dire que l’Eglise Orthodoxe serait décentralisée, c’est-à-dire acéphale. Si pour les Catholiques interrogés sur la question de savoir qui est le chef de l’Eglise, ils répondront toujours : « C’est le pape de Rome ». Les Orthodoxes répondront toujours à la même question : « Le Chef de l’Eglise est Notre Seigneur Dieu et Sauveur Jésus Christ. » L’Église Orthodoxe, n’a qu’un seul centre charismatique, son Chef : le Christ; et qu’une seule direction : C’est l’Esprit Saint, inséparable du Fils qui agissant toujours conjointement et distinctement avec Lui, se manifeste dans les conciles œcuméniques, les synode locaux et provinciaux et à travers l’Esprit prophétique de ses saints qui ponctuent sa vie depuis le commencement de l’ecclésia. « Car la grâce et le don accordés dans la Trinité sont donnés de la part du Père par le Fils dans l’Esprit Saint » « Il ne peut y avoir communication du don en nous si ce n’est dans l’Esprit Saint. » « Il n’est rien qui n’arrive et ne s’opère point par le Verbe et par l’Esprit. » « L’esprit est en effet inséparable du Fils » Nous enseigne le Grand Athanase d’Alexandrie.
Un concept très important qui se manifeste dans la vie de l’Église Orthodoxe : c’est celui de placer côte à côte, sans les séparer comme étant consubstantiels, l’Evangile et la Tradition. Les Pères de l’Églises sont les témoins à la fois de l’Évangile et de la fidélité à la Tradition. 
« Parmi les doctrines et les proclamations gardées dans l’Église, on tient les unes de l’enseignement écrit et les autres on les a recueillies secrètement de la Tradition apostolique. Toutes ont la même force au regard de la piété, nul n’en disconviendra, car si l’on essayait d’écarter les traditions non écrite comme n’ayant pas grande force, on porterai atteinte à son insu à l’Evangile, sur les points essentiels eux même (de la foi orthodoxe). » Nous rappelle Saint Basile le Grand, le métropolite de Césarée en Cappadoce. 
Du point de vue de son organisation extérieure, l’Église Orthodoxe est décentralisée, chaque Église Locale est l’Église Une Sainte Catholique (Sobornost) et Apostolique dans sa plénitude. L’Église locale commence par l’éparchie (diocèse) ayant à sa tête son évêque : « Là ou est l’évêque, là est l’ecclésia (Eglise) » Cette phrase que nous citons, souvent attribuée à saint Cyprien de Carthage, est tirée de l’épitre de Saint Ignace le Théophore aux Smyrniotes. Le Grand Théophore ajoute « Soyez unis à votre évêque » et « Regardez votre évêque comme le Christ » . Ce sont là des avertissements et non de simples conseils. C’est là toute la réalité charismatique de la première cellule de l’Église : l’éparchie, rassemblée par et autour de son évêque, qu’elle doit regarder comme le Christ. Mais très tôt l’Église a définit qu’à la suite du concile des apôtres certaines questions devaient être résolues, non par un seul évêque, fut-il placé sur le trône d’une grande cité, mais par l’ensemble des évêques d’une région. Cette organisation des premiers conciles régionaux s’est faite aussi, pour que se renouvelle la parole des apôtres au premier concile de Jérusalem « L’Esprit Saint et nous avons décidé de… » . Mais tout autant pour se rappeler et faire vivre à des moments privilégiés de la vie de l’Eglise le charisme de l’unité épiscopale. Le fait qu’il n’y ait qu’un seul épiscopat institué à l’image du collège apostolique. Le Christ n’a pas eu un unique apôtre, mais douze, et même d’avantage, avec l’apôtre Mathias et l’apôtre Paul et les soixante-dix. Saint Cyprien ne dit pas autre chose en parlant de l’universalité du corps épiscopal : « Il n’y a qu’un seul épiscopat dont chacun des membres qui le compose possède solidairement une partie ; comme il n’y a qu’une Église qui, par son inépuisable fécondité embrasse la multitude des fidèles. » C’est avec cette conscience que Cyprien convoqua et présida en Afrique des conciles provinciaux rassemblés selon le canon 34 des Apôtres : « Pour régler certaines affaires, en les soumettant à l’examen d’une assemblée, nous avons été obligé, Frères très chers, de nous réunir à plusieurs évêques et de tenir un concile ». Tout est dit dans ce préambule d’une lettre adressée au pape Etienne de Rome au sujet du baptême des hérétiques. (Concile de Carthage de Printemps 256). Le canon 34 Apostolique est le plus ancien et le plus légitime, qui est à la racine de tous les autres canons œcuméniques concernant l’organisation de l’Église. Il est le fondement et la pierre angulaire de tout l’édifice charismatique de l’Ecclésia. Chaque Église locale (nationale ou provinciale) a son propre primat. Sans rentrer dans les détails de l’ecclésiologie Orthodoxe concernant l’organisation et le pouvoir souverain dans l’Église, le primat n’est que le premier parmi les autres évêques selon ce Canon apostolique 34 que nous venons d’évoquer. Le canon 34 oblige les évêques de chaque nation (ou province) à élire leur « protos » ( premier), et « qu’ils ne décident rien sans le Premier, ni le Premier ne décide rien sans l’assentiment de tous ». Bien entendu comme ce Protos est élu par l’ensemble de l’épiscopat d’une Église Locale, sa parole comme sa personne, sont revêtues d’un très grand poids. C’est l’expression ecclésiale de la synergie de l’unité dans et avec la diversité des hypostases. L’unité d’un seul corps ecclésial dans un lieu donné, d’une seul tête son chef, et la synergie de la tête qui ne peut agir qu’avec l’accord de l’ensemble du corps. Le Protos est à la fois écouté par les autres évêques, et Lui-même non seulement écoute les autres évêques, mais porte la responsabilité charismatique d’être l’expression vivante de l’unité de cette Eglise locale, tant dans ses actes que dans les paroles. C’est pourquoi il est toujours entouré d’honneur. 
Chacun sait que la primauté d’honneur entre tous les patriarches et primats est dévolue depuis le schisme de 1054 à la Seconde Rome, le patriarcat de Constantinople. Mais il ne nous semble pas inutile de rappeler que cette primauté est une primauté de diaconie au service de tous, et non la suprématie de ce siège sur tous les autres, comme la réplique « orthodoxe » de l’ecclésiologie Catholique romaine. Dans l’Église Orthodoxe il n’existe pas d’évêque au-dessus des autres, qui serait le juge suprême des conflits dans l’Église, et des autres évêques. Certes le droit d’appel, définit par les canons 3 et 5 du Concile de Sadiques s’applique au Premier Siège comme cela a été rappelé dans le Concile Photien de Constantinople V( 879-880), mais ces canons sans entrer dans les détails, ne constituent pas un droit d’ingérence du patriarche de Constantinople dans les affaires d’une autre Église Locale autocéphale ni même autonome. Ces dernières responsabilités appartiennent aux Conciles ( locaux, régionaux ou œcuméniques) qui régissent la vie de l’Église, selon le canon 34 apostolique et qui prennent comme jurisprudence tous les canons des précédents concile œcuméniques, concile généraux contenus dans le « Pidalion », et canons des Saint Pères de l’Église. Bien des canons s’articuleront avec ceux de Sadiques, pour définir clairement les prérogatives des deux sièges Rome et Constantinople, en particulier les canons 34, 37, 74, 75 des Apôtres, le canon 6 de Constantinople I, les canons 14, 15 et 20 d’Antioche, le canon 40 de Laocidée, le canon 15 de Carthage. Mais ce sont, certainement, les canons 9 et 17 de Chalcédoine qui équilibrent et complètent le mieux les canons de Sadiques. Écoutons, à ce propos, le grand commentateur Zonaras: « Tel est le sens de ce canon (de Sadiques): il répartit les juridictions. Quand un évêque accuse un autre évêque, ou quand un clerc accuse un évêque, le juge est alors le métropolite que le canon appelle exarque du diocèse. Mais quand un exarque est en procès avec son métropolite, alors il doit s’en remettre à la juridiction de l’évêque de Constantinople.
Mais à aucun moment l’évêque de Constantinople n’est le juge de tous les métropolites. Il l’est seulement de ceux qui lui sont soumis. Car il n’a pas à juger en attirant contre leur gré les métropolites de Syrie, ou ceux de Palestine et de Phénicie, ou ceux d’Égypte. Mais les métropolites de Syrie sont sous l’obédience de l’Évêque d’Antioche; ceux de Palestine de l’Évêque de Jérusalem; ceux d’Égypte seront jugés par l’Évêque d’Alexandrie. C’est par eux qu’ils sont ordonnés, et à eux qu’ils sont soumis » . Ce commentaire rejoint parfaitement la doctrine orthodoxe de l’exercice de la primauté telle qu’elle devrait exister dans l’Église Orthodoxe. 
Une collaboration (le terme de loyauté est souvent prononcé) tant spirituelle que patriotique est toujours exigée de la part de l’Eglise nationale envers l’État. L’unité de l’Église Orthodoxe se réalisant alors dans l’unité de la Foi et la reconnaissance par chaque Église Orthodoxe, des autres Églises sœurs, de la pureté de leurs Traditions apostoliques, et des sacrements qu’elles distribuent. Mais de nombreuses aspérités sont apparues au cours des siècles, et ont modifié en profondeur, les critères de la reconnaissance d’une Église Orthodoxe par une ou plusieurs autres Églises autocéphales. La proclamation d’une Église autocéphale, si elle se réalisait au final par la reconnaissance de celle ci par le patriarche de Constantinople en étroite synergie avec le basileus (l’empereur), elle nécessitait toujours -et le model impérial byzantin auquel elle se référait pour cela l’explique et le justifie-, qu’au commencement du processus, s’exprime la volonté du chef de l’État dans lequel naissait la nouvelle Eglise Locale, à l’époque l’empereur, le roi ou le prince. Cette volonté du « prince » était toujours conjointe à celle de l’épiscopat, et du primat désigné de la nouvelle Église nationale, qui avaient tous la parfaite conscience qu’ils réalisaient le commandement absolu et incontournable du Seigneur : « De toutes les nations faites des disciples en les baptisant au Nom du Père du Fils et du Saint Esprit. » (Mt XXVIII, 19-20). C’est à cette conscience élevée qu’il faut obéir jusqu’à la mort à tous les commandements du Seigneur et particulièrement à celui-ci, qui a toujours, tout au long de son histoire, inspiré l’épiscopat de l’Église Orthodoxe d’Ukraine dans sa lutte pour l’existence d’une Église Orthodoxe autocéphale dans les frontières d’un État Ukrainien.

Histoires de la naissance des premières autocéphalies avec la diminution du territoire de l’Empire Byzantin.

Examinons maintenant comment se sont produites les autocéphalies des Églises locales que nous connaissons aujourd’hui, dans la longue histoire de l’Église depuis le VIIIème siècle. Des autocéphalies existaient déjà, indépendantes du Siège de Constantinople, comme l’Église de Chypre fondée par l’Apôtre Paul et pourtant, bien qu’elle aurait eu tous les titres à le devenir, elle n’est jamais devenue un patriarcat, et qui obtient son autocéphalie en 437. En marge de l’Empire Romain d’Orient, il existait également l’Église Georgienne qui devrait un instant retenir notre attention, car elle constitue l’exemple parfait de l’impérialisme séculaire du patriarcat de Moscou et de celui de Constantinople : Cette Église fondée par saint Grégoire l’Illuminateur devient autocéphale en 484, bien avant la Bulgarie et la Serbie dont nous allons parler. L’épiscopat, marié à cette époque, de cette Église se transmettait de père en fils, dans de longues et très saintes lignées épiscopales, ce qui constitue un exemple unique dans l’histoire de l’Église, car cette Tradition s’apparente au népotisme, bien que dans l’esprit il en ait été autrement. Vers le VI ème siècle cette tradition disparue. Lorsque la Géorgie fut rattachée à l’Empire Russe, le saint Synode Russe supprima arbitrairement l’autocéphalie séculaire de l’Église Géorgienne. C’est dans la tourmente de la révolution bolchévique que cette Église proclama à nouveau son ancienne autocéphalie, et comme d’habitude le patriarcat de Constantinople fut le dernier à la reconnaître en …1989 ! 
La première autocéphalie d’une nation récemment converti au christianisme, fut celle de la nation Bulgare alors fréquemment en guerre avec l’Empire Byzantin. Elle s’ajoutait aux Églises existantes : les cinq patriarcats : Rome Constantinople, Alexandrie, Antioche, Jérusalem, Chypre, et la puissante Église Franco-Germano Carolingienne. 
L’autocéphalie du patriarcat de Bulgarie remonte à la conversion de son prince Boris Michel : dès son baptême, il n’était pas pour le souverain envisageable que la nouvelle Église nationale Bulgare, longtemps en guerre avec l’empire Byzantin, puisse dépendre d’une Eglise Mère (Constantinople) qui donnait sa fidélité patriotique à l’Empire Romain Byzantin. Pour ce souverain il était tout simplement impossible et impensable d’être obligé d’entendre dans sa cathédrale commémorer le patriarche de l’Église d’une nation avec laquelle il pouvait se retrouver en conflit (Bulgare et Grecs étaient en guerre depuis 150 ans), et que les évêques de son pays puissent recevoir du patriarche de Constantinople des instructions antipatriotiques, aurait alors constitué une ingérence insupportable pour le souverain de cette Église locale. Le Patriarche Photios et l’empereur Michel ainsi que son successeur Basile finiront par le comprendre et l’accepter. Toute autre solution n’était pas viable. Sur ce point Boris-Michel avait intégré le principe impérial Byzantin de l’aigle bicéphale symbolisant les deux gouvernances de la nation par l’empereur et le patriarche. Son Église se devait d’être une Église Nationale. C’est son fils, le Tsar Syméon, qui obtiendra, après de nombreuses difficultés, de la part de l’empereur de Constantinople Romain Ier Lécapène et du patriarche de Constantinople Nicolas Mysticos, l’autocéphalie et le rang patriarcal à son Église (924-927) ayant alors comme siège Ohrid, et pour lui-même le titre de basileus (empereur). Par exemple le second siège Patriarcal Bulgare de Tarvono fut fondé par l’Empereur des Bulgares, Kaloyant en 1204 d’abord sous l’autorité canonique du Pape de Rome Innocent III et enfin en 1234, lorsque le nouveau Patriarcat bulgare fut reconnu par Constantinople et son rang patriarcal confirmé pour son occupant le Patriarche Johachim de Tarnovo. C’est cette première autocéphalie qui deviendra l’archétype de toutes les futures autocéphalies qui suivront en Europe de l’Est, jusqu’à notre époque.

Examinons les mécanismes qui ont été à l’origine de toutes ces anciennes autocéphalies : Il fallait toujours un décret de l’autorité séculière pour confirmer la naissance d’une nouvelle église autocéphale. C’est ici, dans la naissance du nouvel État, qui s’organisait avec son Église autocéphale selon le modèle byzantin, qu’allait naître la puissante racine de toutes les Églises-nations de la fin du XIXe siècle au début du XXème siècle, avec la naissance ou la restauration, de nouveaux patriarcats, après l’effondrement de l’Empire Turc. 
L’Église Serbe, à travers l’action diplomatique de Saint Sava obtient de l’Empereur de Nicée Théodore Ier Lascaris (1205-1222) et du Patriarche Manuel Ier Sarenténos (1217-1222) le statut « d’Archevêque Autocéphale » en 1219 concrétisé par la chirotomie épiscopale de Saint Sava. Cet exemple unique dans l’histoire de l’Église d’un « archevêque autocéphale » qui a lui seul rassemblait dans sa personne toute la « sobornost » de la nouvelle Église Locale : Saint Sava agissait seul tout en portant pourtant dans son épiscopat le canon 34 apostolique ; il décidait seul de qui recevrait la chirotomie épiscopale, (puisqu’il n’existait pas d’autres évêques locaux pouvant se réunir selon le canon 34 des Apôtres pour procéder à une élection), mais il représentait bien canoniquement et ecclésiologiquement, l’ensemble de l’épiscopat universel par ce canon, lui spécifique, d’ « archevêque autocéphale ». Cette exemple unique dans l’histoire, constitue l’affirmation qu’en accordant tous ces privilèges à son premier évêque, l’empereur et le patriarche (à Nicée) avaient reconnu l’autocéphalie de la nouvelle Église Locale, non seulement comme réalité (un chrysobulle avait été accordé), mais comme principe pour chaque nation, en devançant pour cela, la présence d’un épiscopat qui n’existait pas encore, et en rassemblant sur son premier primat tous les privilèges d’une autocéphalie plénière, qui normalement suppose au moins trois, voire quatre évêques. Toujours des schismes et des anathèmes au commencement des nouvelles autocéphalie des Églises Orthodoxes locales du second millénaire : 

La fondation du premier patriarcat de Serbie elle aussi se conjuguât avec une volonté monarchique exprimée par son Prince Stefan Uros IV Dusan roi des Serbes de 1331 à 1346 puis ensuite empereur des Serbes et des Grecs de 1346 à 1355. C’est avec l’appui des moines du Mont Athos dont il était le protecteur qu’il peut élever le siège de la Serbie, jusque là un archevêché, au rang patriarcal, qui sera perdu sous l’empire Ottoman et re-proclamé ensuite au commencement du XXème siècle, comme nous le verrons plus loin, (Le Patriarcat d’Ohrid avait été fondé par un décret de l’Empereur Basile II en 1019). Il était indispensable pour un sacre impérial que la cérémonie soit célébrée par un patriarche. Mais la seule garantie pour pouvoir assurer la succession dynastique, était de disposer d’un patriarche attaché à l’Eglise nationale du nouvel empire. Dušan se proclame à Noël 1345 basileus. Devant l’impossibilité de faire déplacer le patriarche de Constantinople ou le pape (requis en premier pour cette cérémonie alors que le schisme est consommé entre Rome et Constantinople depuis 1054 !) Le sacre est organisée à Skopje pour le dimanche de la Résurrection du Christ, sous la présidence pontificale du patriarche de Bulgarie Siméon, et de l'archevêque d'Ohrid Nicolas Ier et d’une très large représentation des higoumènes des principaux monastères du Mont Athos qui étaient les parrains spirituels du nouvel empereur qui les protégeait. L'archevêque de Serbie Joannikos II est alors élevé au rang de patriarche et intronise Dusan comme Empereur des Serbes et des Grecs. Lorsque Jean Cantacuzène devient lui-même basileus en 1347 il ne peut évidemment pas accepter que le souverain serbe porte le titre de basileus et que la nouvelle Eglise Serbe soit arrachée à l’influence de l’Eglise patriarcale de Constantinople en lui disputant l’autorité à la fois canonique et celle de la souveraineté sur la presqu’île du Mont Athos qu’avait de facto et depuis peu de jure l’empereur des Serbes : en 1350 la symphonie qui unit le basileus et le patriarche de Constantinople fonctionne, et ce sera l’excommunication et l’anathème jetés tant sur le nouveau patriarche Serbe que sur le souverain de cette nation, par le patriarche Calliste Ier (1350-1353 et 1355-1363), un disciple de saint Grégoire Palamas. Dans le décret d’une sévérité particulière ce n’est pas seulement les deux principaux protagonistes qui son ainsi exclu de l’Eglise Orthodoxe mais toutes les terres Serbes. Ainsi le rattachement d’une presqu’île, (le Mont Athos) au nouvel empire Serbe, avec pourtant le consentement de ses habitants, les moines du Mont Athos, et la fondation même de ce nouvel état, perçu comme un empire concurrent, déclenche les foudres de l’Eglise dominante de la région ( ici le patriarcat de Constantinople comme aujourd’hui le patriarcat de Moscou envers le patriarcat d’Ukraine) contre l’Eglise de la nation qui est dans le mouvement (comme l’Ukraine aujourd’hui) de prendre son indépendance et de marquer légitimement ses nouvelles frontières tant nationales qu’ecclésiales. Rien de véritablement nouveau sous le soleil de la seconde et la troisième Rome.
Nous le constatons c’est le facteur géopolitique qui est toujours, car ces exemples se répètent dans toute l’histoire des églises Orthodoxes locales, le motif principal dans les décisions arbitraires de ces anathèmes, alors que seules des questions concernant la pureté de la foi orthodoxe devraient inspirer les schismes. Il n’est question derrière ces anathèmes que de pouvoir et de revendications territoriales dans les quelles l’Église impérialiste (hier Constantinople aujourd’hui Moscou) se fait l’exécutante de la volonté du Prince. Cet anathème frappant le patriarcat de Serbie et la nation Serbe ne sera annulé que 25 ans plus tard, en 1375 sous le règne du prince Lazare de Serbie et du patriarche de Constantinople Philotéos (1353-1354 et 1364-1376). 

Ce principe perdurera, et se manifestera d’une manière violente avec des schismes à répétition à la fin du XIXème siècle et au début du XXème siècle lorsque les anciennes nations orthodoxes européennes (Bulgarie, Serbie, Grèce, Roumanie), libérées du joug ottoman, se refondèrent en états souverains. Ceux-ci exigèrent que leurs Églises Orthodoxes nationales dont l’autocéphalie avaient été pour certaines (Bulgare et Serbe), arbitrairement supprimées par le patriarcat de Constantinople au mains des turcs, proclament sans le consentement patriarcal, leurs autocéphalies originelles. Pour le cas de la Roumanie et de la Grèce, les nouveaux états ne voulaient pas que leurs Églises nationales soient soumises à un patriarcat inféodé à la puissance séculière d’un pouvoir haï, celui du vieil Empire Ottoman ! Un exemple intéressant du point de vue ecclésiologique de refondation d’un patriarcat serbe qui ne devait rien à Constantinople : Le patriarcat éphémère de Karlowitz. Le premier titulaire du Siège de Karlowitz fut, en 1690, Arsène Tchernoïevich qui était le Patriarche de Pec, ayant organisé la grande migration Serbe de trente sept mille familles vers l’Empire Austro-Hongrois. Dans son diplôme impérial, daté du 20 août 1691, l’Empereur Léopold reconnaît à l’Église Orthodoxe Serbe sa totale indépendance et fait du Patriarche le chef civil et religieux des Serbes de l’Empire. Ici et dans les années suivantes, c’est l’empereur catholique autrichien qui se substituait au basileus byzantin Orthodoxe pour accorder l’autocéphalie à son Église Orthodoxe locale, bien qu’appartenant à une autre religion chrétienne. Exactement comme l’empereur Jean V Paléologue (1341-1376 et 1379-1391) qui était devenu catholique , tout en continuant de diriger un empire et une Église locale Orthodoxe, et en faisant des décrets en faveur de celle-ci. Le successeur d’Arsène sur le Trône patriarcal de Pec, Callinique, accordera, selon les principes ecclésiologiques orthodoxes énoncés dans cet article, un statut d’autonomie au Siège de Karlowitz, qui ne devait donc rien, absolument rien à Constantinople. La seconde Église nationale Serbe s’accroitra des nouvelles émigrations de 1738, et 1788. Elle devint un siège Patriarcal par une décision impériale de l’Empire Autrichien en 1848, dans la pure tradition ecclésiologique des empereurs byzantins, patriarcat et autocéphalie qui ne devaient toujours rien à Constantinople. Ce Patriarcat disparaîtra avec l’effondrement de l’Empire Austro-Hongrois avec la première guerre mondiale de 1914-1918. Mais cet exemple constitue une jurisprudence canonique qui s’ajoute à toutes celles déjà mentionnées dans cet article en faveur de la légitimité de la fondation de notre patriarcat. On peut également mentionner l’existence de la première autocéphalie Roumaine : le Patriarcat de Karlowitz, eut sous sa juridiction canonique, à un moment de son histoire, une partie de la Transylvanie roumaine et une partie de la Bukovine roumaine, alors dans l’Empire Austro-Hongrois. Il y accorda l’autocéphalie le 24 décembre 1864 du calendrier julien, (5 janvier 1864), à la Métropole Orthodoxe Roumaine qui avait son siège dans la ville de Hermannstadt, l’actuelle Sibiu. La Bucovine et la Transylvanie roumaine sont devenues autocéphales avant la réunion de toutes les principautés roumaines. Et cette autocéphalie qui ne devait rien à Constantinople s’est ensuite étendue au reste de la Roumanie. 
Nous retrouvons encore une fois, l’exacte réplique de toutes ces situations avec le patriarcat de Kiev. 

 

Un principe ecclésiologique ancien : Une Église Mère ne peut jamais devenir l’Église fille de son Eglise Fille.

Il nous faut maintenant regarder un autre aspect de la revendication affirmée par sa sainteté le patriarche Filaret de Kiev ainsi bien évidemment de l’ensemble de l’épiscopat du patriarcat d’Ukraine, comme d’ailleurs de la vénérable Église Greco Catholique Ukrainienne, du fait que l’Église Mère de l’Eglise d’Ukraine ne peut être son Église fille : le patriarcat de Moscou ! 

Un ancien principe ecclésiologique s’est imposé dès le commencement de l’organisation de la primauté des sièges dans l’Église. Ce principe a été appliqué des le second concile œcuménique ( Constantinople I) en 381, sous l’autorité de l’empereur Théodosios le Grand, qui voulait consacrer comme siège principal la capitale impériale selon le principe que l’autorité et la vénérabilité d’un siège ne viendraient pas de son origine apostolique ( thèse soutenue par l’Église de Rome), mais de son importance politique dans l’Empire, car c’est l’empereur lui-même qui par son caractère sacré conférait au siège et à l’évêque qui l’occupe, son importance. C’est tout le sens du canon 3 de Constantinople « Que l’évêque de Constantinople ait cependant la primauté d’honneur après l’évêque de Rome, car cette ville est la nouvelle Rome » C’est donc bien la personne sacrée de l’empereur, et non celle d’un apôtre qui donnait à la ville sa préséance. Ce principe divise toujours les Orthodoxes des Catholiques, ces derniers ne voyant la primauté d’un siège que dans sa fondation apostolique, sans discerner que les apôtres se sont tout simplement dirigés vers les capitales pour y propager au plus grand nombre l’Évangile. Et d’ailleurs, si ce principe était le véritable, alors c’est Jérusalem qui a entendu du Verbe Lui-même l’annonce de la Parole qui devrait être le premier siège, ville qui a entendu après la Pentecôte l’annonce de l’Évangile par tous les apôtres ensemble avec au milieu d’eux, Pierre ! Et que dire si l’on écarte Jérusalem, en disant par ruse ou par malice : « que cette ville ne compte pas, et que seuls ont une valeur les pas des apôtres en dehors de Jérusalem. » Ce ne serait toujours pas Rome a qui serait dévolu la primauté de Pierre, car Antioche a été fondée en 38, par l’Apôtre Paul et par le Coryphée des apôtres (tout comme ensuite Rome), bien avant leur venue à Rome ! Si le principe de la fondation apostolique et pétrinienne définissait la primauté d’un siège, ce serait le patriarcat d’Antioche dont le patriarche est avant celui de Rome le successeur de Pierre qui devrait alors être le Premier Siège.
Sans faire ici toute l’exégèse de ce canon, nous y discernons un point capital : une ancienne capitale résidence d’empereur ou de monarque, fondatrice d’une mission apostolique, même si elle devient abandonnée comme capitale y conserve son caractère sacré de siège primatial dans l’éternité de l’Église.
Rome délaissée par les empereurs, restait le premier siège parce qu’elle était la première résidence impériale et la première capitale. Nous le constatons, ce principe s’applique à Kiev qui est à l’origine de toutes les villes russe et surtout le berceau et la genèse de la propagation du Christianisme sur les vastes terre Rous’. Le siège de Kiev pour la Russie est comme celui de Rome pour l’Occident, la source de toutes les métropoles locales. Wladimir, et Moscou sont nées de la première des missions venues de Kiev ; et non pas Kiev qui serait née d’une capitale qu’elle a elle-même fondée : Moscou ! Et comme dans le canon 3 du concile de Constantinople, c’est l’importance politique de la ville qui est placée en premier, le souverain fondateur de toutes les Russie Wlodimir a placé la cité Sainte de Kiev comme la Mère de toutes les Eglise Rous’, dont il était et demeure dans le Ciel le monarque, lui-même comme l’Égale aux Apôtres de toute les Russies, comme nous nommons ce grand saint dans l’Eglise Orthodoxe.

Un second principe ecclésiologique vient conforter la place prééminente de Kiev sur l’ensemble des Russies et donc du titulaire de son siège épiscopal. L’un des arguments avancé par les opposants, parmi lesquels se trouve le patriarche actuel de Moscou est le suivant : L’autocéphalie a été accordée au siège de Moscou, et non pas au siège de Kiev ce qui selon ce patriarche comme pour ses prédécesseurs, entrainerait ipso facto la subordination automatique du siège de Kiev à celui de Moscou. C’est peu connaît l’histoire, et d’une manière générale l’ecclésiologie et le droit canon que de soutenir un tel argument. 

Dans les premiers siècles de l’Église nous observons la réplique exacte de la situation tentative de subornation du siège d’une ville devenue moins importante par une autre. C’est la ville d’Ælia Capitolina connue avant et après sous le nom de Jérusalem, la Mère de toutes les Églises. Le puissant métropolite de Césarée avait cette minuscule cité sous sa juridiction et comme Moscou pour Kiev, il s’appuyait sur l’importance politique de sa cité pour prétendre exercer un pouvoir sur le titulaire du siège de la ville a vu crucifier, ensevelir et ressusciter Notre Seigneur Dieu et Sauveur Jésus Christ. Son argument était simple : le centre de la vie régionale n’était plus à Ælia, mais il avait été transféré dans sa ville épiscopale Césarée. C’est exactement l’argument qui prévaudra plus tard pour soumettre Kiev à Moscou. Kiev, d’où venait pourtant la conversion de toutes les Russies, sera soumise à Moscou, devenue une cité plus puissante où résidait le prince. 
La découverte par Sainte Hélène de la Croix du Sauveur en 326, et l’édification d’une première basilique avaient redonné un éclat perdu à la cité. Mais c’est bien Saint Cyrille de Jérusalem (350-386) qui s’éloigne de l’autorité revendiquée du titulaire de Césarée, alors devenue la capitale de la Palestine et dont le titulaire Acacius, arien, déposa trois fois de son siège Saint Cyrille pour des motifs ecclésiologiques : le refus de Cyrille de dépendre du siège de Césarée. Comment ne pas rapprocher les deux situations qui sont exactement les mêmes que celle d’aujourd’hui entre Moscou et Kiev? 
La consécration de la Ville Sainte comme siège patriarcal reviendra à saint Juvénal (419-458) qui fera attribuer lors du Concile œcuménique de Chalcédoine (451) le rang patriarcal à son siège, qui jusque là ne l’avait donc pas, et ce malgré les protestations de l’Eglise de Rome. Dans sa convocation du cinquième concile œcuménique Constantinople II (553), l’empereur Justinien consacre ce fait en mentionnant les cinq sièges patriarcaux dans l’ordre qui est demeuré dans la Tradition : Rome, Constantinople, Alexandrie, Antioche et enfin Jérusalem. Il fait clairement allusion à la Sainte Pentarchie qui aura le succès que l’on connaît. Ces précédents contiennent aussi bien dans la forme que dans le fond, les principes qui serviront de modèle et d’archétype ecclésiologiques pour l’érection de la cité de Kiev au XXème siècle, comme siège patriarcal en tant que la Mère de toutes les cités et Eglises Russe, comme Jérusalem est la Mère et de toutes les Églises du monde entier, Kiev est la Jérusalem Rous’ ! L’argument que nous entendons souvent de la part de ceux qui maintiennent dans le schisme les presque 20 millions de croyants Ukrainiens qui sont membres de notre sainte Église est le suivant : Il n’y a jamais eu de patriarcat à Kiev ! Nous leur répondons, comme nous venons de l’étudier, qu’avant 451, la Mère de toutes les Églises n’avait pas été établie en siège patriarcal, alors que les autres patriarcats existaient depuis longtemps. Nous leur répondons qu’avant le début du XXème siècle il n’existait pas de patriarcat de Roumanie, et que c’est la chambre des députés et le sénat de cette nation qui ont proposé l’érection de Bucarest comme siège patriarcal, et que le nouveau patriarcat de Roumanie à lui aussi connu un long schisme de la part de Constantinople pour avoir proclamé, à la fois son autocéphalie qui les séparait de la juridiction de Constantinople, et sa capital en siège patriarcal. D’ailleurs rappelons que toutes les récentes autocéphalies modernes du début du XXème siècle Bulgarie, Serbie, Roumanie, Eglise de l’Hellade, ont subit de longs schisme de la part d’une Eglise impérialiste : Constantinople, comme aujourd’hui Moscou ! Mais ces Eglises avec l’hypocrisie des pieux pharisiens, oubliant leur passé, s’alignent encore aujourd’hui sur les positions de Moscou envers notre vénérable et millénaire Église Locale de l’Ukraine. Rappelons la durée de ces schismes qui parsemèrent de nombreux siècles et qui ont tous eu le même motif : l’application de l’ecclésiologie d’une Église Locale Orthodoxe par nation, comme pour l’Ukraine aujourd’hui et comme pour la Macédoine qui est dans la même situation vis-à-vis du patriarcat de Serbie que notre Église vis à vis du patriarcat de Moscou : 
La proclamation de l’autocéphalie de l’Église Bulgare en 1185 sera suivie d’un schisme avec Constantinople qui durera jusqu’en 1234, date à laquelle l’Église Bulgare obtiendra une première fois la reconnaissance de son autocéphalie par Constantinople. Durée du premier schisme Bulgare : 50 ans. La proclamation de l’autocéphalie plénière de l’Église Serbe en 1446 par le Tzar Étienne Douchan et qui ne sera reconnue qu’en 1475. Durée de ce premier schisme Serbe : 29 ans. Le Patriarcat de Constantinople, nous l’avons vu, excommunia l’Église Serbe durant toute cette période. Pourtant les ordinations faites et les sacrements distribués dans ces deux Églises au cours de ces périodes de schisme, sont aujourd’hui considérés comme pleinement donnés dans l’Église Orthodoxe. La seconde restauration du Patriarcat de Pec 1528-1534 avec excommunication et déposition durera six ans. La troisième restauration se fera sans excommunication de 1557 jusqu’à la nouvelle suppression en 1766. La proclamation de l’autocéphalie de l’Église de l’Hellade en 1833 par le Roi Othon et qui ne sera reconnue qu’en 1850. Durée du schisme : 17 ans. La re-proclamation de l’autocéphalie de l’Église de Bulgarie en 1872 et qui ne sera reconnue qu’en 1938. Durée de ce dernier schisme Bulgare : 66 ans, soit un total de 116 ans pour l’ensemble des années ou l’Église Bulgare restera en schisme avec Constantinople. Constantinople excommunia l’Église de Bulgarie durant toutes ces périodes. Pourtant les ordinations faites, et les sacrements distribués dans cette Église lors de ces périodes sont aujourd’hui considérés comme pleinement valides dans l’Église Orthodoxe. Alors comment dire que ces Églises Locales qui ont eu des saints durant toutes ces périodes de schisme, avant comme après, auraient à un moment donné de leur histoire perdu la grâce, et quitté l’Unité charismatique de l’Eglise Orthodoxe ? Elles ont certes perdu à un moment donné de leur histoire, l’unité Juridique avec les Églises sœurs, mais elles n’ont jamais perdu l’union charismatique. Car l’unité charismatique de l’Église échappe à toute forme juridique, elle est donnée dans l’Esprit Saint à l’ensemble du Corps du Christ : l’Église. L’Esprit Saint comme le Sang du Corps, alimente tous ses membres par la Tête qui en est aussi le Cœur : le Christ ! Et la main ne peut pas dire à l’autre main : « Tu n’appartient pas à ce corps » ; ni le pied ne peut dire à un bras : « Tu n’appartiens pas à ce Corps.. » Ces schismes qui ont été injustement imposés à une grande majorité des l’Églises autocéphales qui aujourd’hui sont revêtues de la splendide cuirasse dorée de la canonicité, ont oublié qu’elles ont traversé ce chemin, et qu’elles y ont trouvé une forme de martyr qui a élevé, à l’époque de cette traversée du désert, leur conscience ecclésiologique de l’affirmation de l’Église Locale comme rempart à l’hérésie de toute forme de domination d’une Église Locale Autocéphale par une autre. Ces schismes ne sont pas le fait d’une décision divine, mais le résultat de politiques impérialistes, de pouvoirs humains, de décisions prises sans l’Esprit Saint, qui devrait pourtant inspirer le gouvernement de l’Église. Ces faits sont importants à rappeler lorsque sera venu le moment du dialogue avec les autres Églises sœurs Orthodoxes.

La fabrication Saint Myron comme signe de l’autocéphalie plénière selon l’ecclésiologie traditionnelle de l’Eglise Orthodoxe. 

 

Nous retraçons brièvement, car elle est bien connue de nos lecteurs ukrainiens et russes, la protohistoire de l’Église d’Ukraine en nous efforçant d’en dégager tous les faits les plus emblématiques qui se rapportent à l’affirmation de la métropole de Kiev et de toute la Rouss’ comme l’Église nationale du peuple ukrainien. Nous jetterons des coups de projecteurs sur tel ou tel événements, qui dans la longue histoire de la construction de la nation ukrainienne ont abouti à la naissance d’une métropole autocéphale ukrainienne.
Celle-ci a sa genèse dans la volonté du Prince Wlodimir, qui agit exactement de la même manière que les princes bulgares et serbes de convertir sa nation au Christianisme et de lui donner une Église Locale indépendante. Pour cela il s’adresse au deux co-empereurs Basile II et Constantin VIII et au patriarche de Constantinople saint Nicolas Chrysobergès, qui lui enverront le premier métropolite de Kiev saint Michel (entouré de six évêques). Il baptisera Wlodimir à Kersonèse (989) et procédera à son mariage avec la princesse Anne sœur des deux co-empereurs. Viendra ensuite à Kiev le baptême collectif des habitants de la cité dans les eaux du Dniepr. Nous le constatons, les principes des premières autocéphalies sont posés dès l’origine de cette Eglise : Volonté de son Prince, qui s’adresse à Constantinople, et l’envoi d’un premier évêque. Par la suite, même si le mot autocéphalie n’est pas prononcé, c’est l’érection d’une nouvelle Église locale Rous’ à la fois, selon son modèle impérial byzantin, soumise à l’autorité du Prince, qui choisit son primat, le métropolite de Kiev, en validant par exemple une élection locale où en demandant parfois au patriarcat de Constantinople d’en élire un. Nous voyons par exemple un métropolite grec, Theopempt prendre la route vers Kiev, envoyé, à la demande du Prince Iaroslav le Sage, par le patriarche Alexandre Studite (1025-1043) et de l’empereur Michel IV. A partir de cette date nous savons qu’étant donné les distances, il n’était pas possible que les élections épiscopales se fassent à Constantinople : celles-ci deviendront locales et l’Eglise Rous’ est organisée selon le canon apostolique 34 qui définit les Eglise autocéphales. De plus le territoire canonique du patriarcat de Constantinople s’arrêtait aux anciennes frontières de l’Empire, et celles-ci n’avaient jamais englobé les vastes territoires de la Rous’. Soulignons que la liste établies régulièrement par l’administration impériale de l’ordre hiérarchique des métropoles, archevêchés, et patriarcats de l’empire ne comprenait pas la Rous’. 
Arrêtons nous un instant sur ce privilège charismatique de la fabrication du saint Myron par le primat d’une Eglise Locale. Au fil du temps l’usage par Kiev de faire le saint Myron, qui constitue, selon le professeur Troïtzky l’un des signes charismatique d’une autocéphalie plénière, a été établi très tôt dans son histoire comme un privilège primatial du siège de Kiev. 
C’est sans doute le signe le plus incontestable de l’autocéphalie plénière d’une Église Locale. Donnons quelques exemples : aujourd’hui l’Église Autocéphale de Grèce n’a, selon le Patriarcat de Constantinople, qu’une autocéphalie limitée, et elle ne peut produire elle-même son propre Saint Chrême, le recevant obligatoirement du Patriarcat de Constantinople. Elle ne peut pas non plus fonder une autre Église autocéphale, et si elle le faisait, elle serait immédiatement excommuniée par la Grande Église ! Ni l’Église de Grèce, ni l’Église de Chypre, ni le patriarcat de Bulgarie, ni le patriarcat de Géorgie, ni l’ancienne Église autocéphale de Tchécoslovaquie (aujourd’hui divisée en deux entités séparées), ne sont donc pas les Égales ecclésiologiquement du Patriarcat de Constantinople. Le fait qu’elles reçoivent de Constantinople le Saint Chrême les rapproche plus chacune, du statut d’Église autonome qui ne possède pas statutairement la plénitude ecclésiale, que d’une Église autocéphale. L’Église de Grèce a donc des aspects fondamentaux de sa vie ecclésiale subordonnés aux décisions du Patriarche de Constantinople. Durant la période ottomane les patriarcats d’Alexandrie, d’Antioche et de Jérusalem reçurent le Saint Myron du patriarcat de Constantinople, ce qui constituait une réduction du pouvoir de leur autocéphalie. Il est vrai également que l’élection de leurs patriarches se faisait alors par le synode permanant du patriarcat de Constantinople, et tant qu’il y eut un empereur, avec le consentement de celui-ci. Selon la doctrine Orthodoxe dans «l’Église une», chaque Église locale majeure est à la fois «l’Église une» et à cause de cette réalité, elle possède tout ce qu’à « l’Église une ». Elle n’est pas subordonnée dans sa vie à une quelconque Église, qui lui serait supérieure et qui accaparerait certains actes ; comme justement celui de faire son Saint Chrême ou de fonder une nouvelle Église locale. Il est curieux de voir l’Église Orthodoxe de Chypre, plus ancienne que le patriarcat de Constantinople, recevoir encore aujourd’hui de celui-ci le Saint Myron, probablement là aussi un héritage de la domination ottomane. Cette doctrine n’a pourtant pas été élaborée durant la période turque du Patriarcat de Constantinople, mais cent ans avant la chute de Constantinople, comme le souligne le Professeur Troïtzky à propos de la définition des autocéphalies de différentes catégories : « Les documents de droit ecclésiastique font état, qu’outre l’autocéphalie ecclésiastique habituelle, il existe l’autocéphalie limitée restreinte. Le Patriarche de Constantinople Calliste parle de cette autocéphalie restreinte, « ouk olokleron », l’accordant dans son épître de 1345 au Patriarcat Bulgare de Tarvono. Au même siècle (1346-1375), les Patriarches de Constantinople frappaient d’excommunication l’Église Serbe pour avoir transformé l’autocéphalie limitée, qui lui avait été accordée sous Saint Sava, en autocéphalie plénière. L’Église de Constantinople donna une autocéphalie restreinte à l’Église Serbe en 1879, et à l’Église de Pologne en 1924. Le caractère limité de ce type d’autocéphalie s’exprime sur le plan liturgique, administratif, financier et inter-ecclésiastique. Les limitations liturgiques consistent, par exemple, dans l’obligation pour l’Église fille de faire mention du nom du chef de l’Église mère et d’en prendre le Saint Chrême (Myron). » Il faut noter cependant, que pour le grand ecclésiologue « la notion de l’autocéphalie restreinte ne trouve aucun fondement canonique mais au contraire, elle est totalement exclue par la structure canonique qui traite de l’égalité de droit des Églises autocéphales. Cette notion est l’invention des politiciens ecclésiastiques de Constantinople, qui s’efforcent de maintenir, ne serait-ce qu’une certaine autorité, sur les parties qui se séparent (par l’autocéphalie) de l’Église de Constantinople, afin d’assurer une aide matérielle de leur part. Ayant reçu le pouvoir des apôtres par la succession apostolique, chaque Église Autocéphale est égale aux autres en droits, et toute limitation contrainte de ces droits est une violation des canons, interdisant l’intervention d’une Église dans les affaires d’une autre sans invitation de cette dernière. » La conclusion qui devrait s’imposer pour toutes les autres Églises Orthodoxes Autocéphales, c’est que le privilège de fabriquer son Saint Myron que ne possèdent même pas, comme nous venons de le souligner, l’Église Autocéphale de l’Hellade et la vénérable et apostolique Église de Chypre, mais qu’en revanche possède séculairement le siège de Kiev, constitue la preuve irréfutable de sa pleine autocéphalie. 
Un autre fait rarement souligné démontre bien la suprématie ecclésiale de Kiev sur Moscou : C’est paradoxalement l’origine du droit qui fut reconnu par Constantinople au nouveau patriarcat de Moscou de produire son Saint Myron. On se souvient que l’autocéphalie de Moscou, avec son érection comme signe patriarcal fut obtenue par la force. Le Tsar Fedor Ivanovitch et l’homme fort de la principauté le régent Boris Godounov, convient à Moscou en 1588 le patriarche Jérémie II de Constantinople, affaibli politiquement par la domination ottomane. On commença par restreindre sa liberté en l’empêchant de retourner à Constantinople. Une « tradition » existait alors à Moscou, (que de nombreux chroniqueurs ont consigné dans leurs récits), d’emprisonner les visiteurs étrangers, bien accueillis, mais qui n’avaient plus jamais le droit, sous peine de mort de même simplement réclamer leur retour dans leur patrie, ni de communiquer avec les non russe de la capitale. On proposa au patriarche de transférer son siège à Wladimir, en argumentant qu’en restant à Constantinople il était sous le joug des Turcs. Devant le refus courageux, étant donné les circonstances, on lui proposa plus directement de devenir le patriarche des Rous’ avec comme siège Moscou. Et enfin, (nous passons toutes circonvolutions des détails de cette histoire), on fit accepter au patriarche qui se voyait terminer ses jours sans doute de manière violente à Moscou, s’il refusait d’ériger le siège de Moscou en siège patriarcal concomitant avec la déclaration d’autocéphalie et de procéder à l’intronisation, après une élection de circonstance, du candidat désigné par le tsar et Boris ; candidat que le patriarche de Constantinople n’avait jamais pu rencontrer avant ce jour ! On procéda donc le 26 janvier du calendrier julien 1589, non pas à une intronisation, mais à une sorte de re-consécration épiscopale qui s’écartait du Typikon orthodoxe traditionnel, en disant en lui imposant l’Évangile avec la prière de la chirotomie épiscopale : « La grâce divine désigne le très pieux archevêque Job pour devenir patriarche de Moscou et de toute la Rous’ » Mais Jérémie ne pouvait rien dire, car il était entre les mains du puissant régent et consacrait patriarche le favori de celui-ci, Job. Cela d’ailleurs ne le choquait pas particulièrement, cet usage du Prince désignant à l’élection du siège primatial son candidat, était général dans toutes les monarchies et avait été celui de l’Empire Byzantin du temps de sa splendeur. Et c’est ici que se place la confirmation pour la nouvelle Église de faire elle-même
 son saint Myron. Le patriarche retint l’argumentation suivante : puisque que ce droit avait été accordé depuis au moins le XIV ème siècle, (une date précise n’est pas connue) au Siège de Kiev, il était transmis de ce siège, qui cependant le conservait pour lui-même, au nouveau Siège de Moscou ! Ainsi en droit canonique comme en charisme, le droit de faire son saint Myron ne provenait pas d’un droit accordé ce jour là par le patriarche de Constantinople au patriarcat de Moscou, mais de la reconnaissance que ce droit ancien provenait du siège de Kiev. Même dans le saint Myron la position de la Métropole de Kiev comme Église Mère de Moscou était confirmée. Comment aujourd’hui des Églises autocéphales Orthodoxes peuvent se ranger derrière le patriarcat de Moscou pour prétendre que l’Église d’Ukraine est l’Église Fille de Moscou? et qu’elle aurait dû, de ce fait, continuer à dépendre de son omophore, alors que la vérité est exactement l’inverse : c’est Moscou qui est l’Église fille du siège de Kiev, la Mère de toutes les Églises Rous’.

 

Un autre signe de la Primauté du siège de Kiev sur celui de Moscou, son titre : Métropolite de Kiev et de toute la Rous’Ukraine.

 

Dès le XI ème siècle, après que le Prince Jaroslav eut institué le premier métropolite Ruthène à Kiev (1051), saint Ilarion, la désignation du primat ne se fait plus à Constantinople, sauf à de rares exceptions. Celui-ci est élu (et le plus souvent désigné par la volonté du Prince comme à Constantinople) et l’un de ses successeurs, Rotislav édictera la loi selon laquelle : « dorénavant les métropolites seraient élus et consacrés en Rous’ même avec le consentement du Grand Duc ». Mais avant ce décret qui consacrait un usage établi depuis longtemps nous voyons l’élection de saint Klymenti en 1145 et au cour de sa chirotomie épiscopale qui se produisit à Constantinople, on lui imposa même sur sa tête les reliques de saint Clément. En réalité, à une époque ou les patriarches d’Églises autocéphales comme Alexandrie, Antioche et Jérusalem étaient élus depuis longtemps par le synode permanant de la Grande Église (Constantinople) la réalité de l’autonomie dans le sens sémantique du mot, de l’autocéphalie « de facto » du siège de Kiev, était plus grande que celle des Églises autocéphales précitées et de nombreuses autres Églises autocéphales présentes dans les frontières l’Empire Byzantin. Nous ne pouvons retracer dans cet article toutes les étapes suivantes qui renforcèrent dans son histoire l’autocéphalie de facto du siège de Kiev. Nous ne ferons que de mettre en lumière les faits qui selon nous, sont les plus emblématiques de l’autocéphalie de la Métropole d’Ukraine. En particulier, le titre même que portera son titulaire « Métropolite de Kiev et de toute la Rous’ Ukraine » est porteur de l’expression de cette primauté. La première apparition d’une partie de cette appellation serait survenue dès la fin du XIème siècle lorsque la Rous’ est partagée en trois parties et que les cités et les régions qui les entourent, Kiev, Tchernihiv et Péréyaslav se trouvent sous la juridiction canonique du seul métropolite de Kiev. Nous avons la certitude que l’usage existait depuis longtemps au commencement du XIIIème siècle lorsque nous lisons dans la célèbre chronique anonyme de Souzdal en 1230, le titre de « Métropolite de Kiev et de toute la Rous’ ». Nous retrouvons enfin le titre que porte désormais tous les patriarches d’Ukraine juste avant l’invasion tatare ou la cité est toujours un siège métropolitain : « Métropolite de Kiev et de toute la Rous’Ukraine » c’est le titre que porte le métropolite Petro Akerovytch qui se rendra au Concile de Lyon en 1245, preuve qu’il représentait « ad personna » son Église comme l’Église Locale des Ruthènes, et que celle-ci n’était donc pas représentée par la délégation du patriarcat de Constantinople. Un incident démontre que les décisions canoniques à fond dogmatique qui ne peuvent être normalement prises qu’avec l’accord de l’Église Mère pour une Métropole seulement autonome, sont prises souverainement par le puissant métropolite de Kiev : lorsque le pape Grégoire IX (1370-1378) décide une action de conversion des « hérétiques Ruthènes », il ordonne aux couples mixtes (Catholiques - Orthodoxes) de cesser la vie conjugale avec le conjoint orthodoxe, et cela jusqu'à à la conversion au catholicisme du conjoint orthodoxe ! Les dominicains sont chargés d’une action prosélyte de grande envergure. En réponse à cette agression, Sa Béatitude le Métropolite Kyril de Kiev exige que les catholiques soient rebaptisés avant leur mariage avec un conjoint orthodoxe, et cela sans consulter Constantinople. Et il fait chasser les Dominicains par le Prince Volodimir (Wlodimir) de Kiev, le fils du souverain Lituanien Olgierd (1345-1377). A l’époque le Grand Duché Lituanien comportait 90 % du territoire recouvrant la Lituanie, la Biélorussie et l’Ukraine. C’est dans cette période que toute la réalité de l’indépendance de la puissante Métropole de Kiev se renforça.

 

Les schismes annonciateurs de l’autocéphalie « De Facto » de la Métropole d’Ukraine.

 

C’est durant cette période que nous allons voir se dessiner les premiers grands schismes entre Kiev et Moscou qui annoncent tous les schismes à venir dans la région. Souvenons nous que le principe d’une Église locale autocéphale par nation, fut-il comme le Grand Duché lituanien, dû à des conquêtes récentes, s’était imposé dans l’organisation des Églises Locales dans l’Empire Byzantin et dans son voisinage. Les canons des conciles précisaient que les limites d’une Église locale s’inscrivaient dans celle de l’état ou elle se situait, mais des exceptions existaient. L’empereur théologien Jean Cantacuzène écrivit une lettre au prince ukrainien (lituanien) Vohyneie-Loubart-Dmytro pour lui exprimer sa vive opposition à l’existence de deux métropoles, l’une Kiev située sur le territoire lituanien et l’autre sur le territoire dépendant des princes de Moscou, partageant en deux le territoire cette fois-ci canonique de l’ancienne métropole de Kiev. Mais c’était ne pas tenir compte des fluctuations du territoire canonique de la métropole de Kiev qui au grès des conquêtes de ses princes ou des territoires perdus, n’avait jamais été stables. On comprend que le prince lituanien, comme aujourd’hui les dirigeants de l’état ukrainien, ne voulait pas que son métropolite dépende d’une Église d’une autre nation (les princes de Moscou) avec laquelle il était fréquemment en conflit. Deux candidats se présentèrent à Constantinople, qui avait été choisie par les souverains comme arbitre de leurs revendications, mais également parce que le lien ancien avec l’Église Mère la plaçait pour les deux hiérarques concurrents, comme un nouveau Salomon. Ils arrivèrent en 1353 dans la Ville. Le candidat du prince de Moscou était saint Alexis et le candidat du prince de Lituanie était Roman. Le patriarche Philotéos de Constantinople, (que nous avons déjà rencontré) tout en soutenant que « la Rous’ devait être administrée par une seule métropole indivisible » donnera un jugement de Salomon pour trancher l’affaire : Il transféra le siège effectif de la métropole à Wladimir tout en consacrant deux métropolites : Alexis comme métropolite de Kiev et de toute la Rous’, et Roman comme Métropolite de toute la Rous’ mais titulaire du siège de Novgorod. 
Ce qui devait arriver arriva : le germe du schisme avait été semé par la Grande Église peu inspirée. Roman comme le souhaitait très légitiment son prince transféra son siège à Kiev, et Alexis avec l’appuis du prince de Moscou et des tatares, et celui symbolique puisqu’il n’était pas sur place, du patriarche Constantinople, se rend à Kiev pour prendre possession de son siège, et échappe de peu à une arrestation et sans doute à un assassinat. Le schisme se poursuivra avec le successeur du métropolite Roman, saint Cyprien. En 1354 lors du second pontificat de saint Philotéos sur le siège de Constantinople, voulant faire cesser le schisme entre Moscou et Kiev, il écrit aux différents protagonistes qu’il faut un seul siège et un seul métropolite. Mais nous sommes toujours en face de deux territoires nationaux séparés et dont chacun des princes revendique légitimement d’avoir une Église nationale indépendante de la nation voisine et antagoniste, avec son propre primat. Cette situation est exactement la même que celle que traverse aujourd’hui l’Ukraine par rapport à la Russie. Le prince de Lituanie Olgerd qui dépend du roi de Pologne Casimir (1333-1370) accusant le métropolite Alexis de parti pris patriotique avec le Prince de Moscou, fait élire à sa place, saint Cyprien comme métropolite de Kiev : les principautés du nord reconnaissant Alexis comme primat et celles du Sud saint Cyprien. Dans sa sagesse, l’Église a canonisé les deux protagonistes d’une situation qui déjà avait entrainé les anathèmes que l’on connaît aujourd’hui. D’ailleurs il eut été impossible à l’époque que la situation d’une seule métropole Rous’ perdure, car les deux états dans la logique ecclésiologique admise à l’époque, requéraient deux Églises locales distinctes, encore une fois dans la même logique qu’aujourd’hui, entre l’Ukraine et la Russie, Kiev et Moscou. Mais une autre impossibilité allait s’ajouter : le prince de Moscou Siméon le Fier, était emporté par la peste (1353) et la régence de la principauté, sous le règne du très faible prince Ivan, était échue à saint Alexis, qui avait la double responsabilité de l’État et de l’Église, apportant à contrario la preuve qu’il lui aurait été impossible dans cette situation, d’exercer un ministère pontifical indépendant de la politique russe, sur le territoire national Polonais - Lituanien - Ukrainien ! Il faut cependant nuancer la pensée qu’ avaient les protagonistes eux-mêmes de cette histoire : Si la volonté des Princes de Moscou était de dominer du point de vue ecclésiastique l’Ukraine et celles du prince de Kiev d’avoir une Église nationale indépendante de Moscou, il n’en a jamais été clairement de même pour le métropolite d’origine bulgare Cyprien de Kiev. Celui-ci avait la conception de l’unité de l’ancienne Église Rous’ et dès le trépas de saint Alexis, il se précipita, pour prendre la succession à Moscou du grand pontife et de rassembler les deux sièges sous sa seule autorité. Le projet de saint Cyprien était en réalité beaucoup plus ambitieux : il voulait également rassembler sous sa seule autorité les Églises Locales de Galicie, de Moldavie, et de Bulgarie. Il aurait ainsi créé une Église pan-slave, rivale du patriarcat de Constantinople. Il envoya une ambassade à Constantinople en 1397, mais bien évidemment le patriarcat de Constantinople et l’empereur s’opposèrent à cette idée. Pas plus à Moscou qu’à Kiev les princes ne voulaient d’une telle situation : il fut chassé de Moscou. Mais redisons-le saint Cyprien voulait sincèrement unir les deux sièges en une seule Église Rous’, en surmontant la séparation de celle-ci dans deux états concurrents ; mais déjà la naissance des récentes et prochaines Églises nationales autocéphales lui donnait tort. Le baptême des nations commence par la naissance d’une nation et en ce sens, Kiev sous l’occupation Polonaise et lituanienne devenait une nation indépendante.
Un autre schisme allait naitre : après le trépas de saint Cyprien, Constantinople envoya à Moscou en 1410 un métropolite grec, Photios. Mais bien évidemment ce métropolite nommé pour le siège de Moscou n’avait pas l’agrément pour venir siéger à Kiev du nouveau prince lituanien Witold, et lorsque Photios se présenta en Lituanie-Ukraine, il en fut chassé. C’est un parent de Cyprien qui sous l’autorité du prince lituanien fut élu par un concile local en automne 1414, il y a exactement mille ans, comme métropolite de Kiev. C’était encore une fois un bulgare, un parent du précédent métropolite de Kiev saint Cyprien, nommé Grygory. Mais l’histoire se répète : le métropolite de Moscou, Photios, et le patriarche de Constantinople Euthimios II (1410-1416) refusèrent de le reconnaitre et selon les méthodes coercitives bien rodées les mêmes méthodes que celles du patriarcat de Moscou aujourd’hui, l’excommunièrent et l’anathèmisèrent. Ces faits rapprochèrent le siège de Kiev de celui de Rome. Avec l’appui du prince et de tout l’épiscopat ukrainien, sans se troubler de la situation, le vénérable métropolite Grygory de Kiev exerçait sa charge pastorale avec dévouement. Il se rendit au Concile de Constance en 1418 et il fut reçu avec beaucoup d’égard par le pape Martin V. Il s’efforça de joindre à son Église les villes de Novgorod et de Psok qui se trouvaient pourtant en dehors de l’état lituanien. Grygory trépassa en en 1420 laissant le souvenir d’un prélat qui avait su être à la fois le défenseur de l’ecclésiologie d’une Église nationale Ukrainienne indépendante, et d’un pasteur attentif aux besoins spirituels de son peuple. Il avait été l’âme d’une Église autocéphale « de facto » Ukrainienne.

 

Saint Pétros Moghila Métropolite de Kiev et le renforcement de la conscience nationale du peuple Ukrainien.

 

En réalité, l’histoire de l’Ukraine devenant vassale des Princes lituaniens et des Rois de Pologne va accroitre la quasi autocéphalie de la Métropole d’Ukraine. C’est au sein de l’Église, que non seulement se transmet la foi orthodoxe face aux polonais Catholiques, mais également la propagation de la culture identitaire ukrainienne, et le renforcement de son sentiment national détaché des Principautés Russes éloignées. Nous observerons tous ces points avec la venue sur le trône de Kiev de saint Petros Moghila. C’est bien dans les frontière de la métropole orthodoxe locale indépendante d’Ukraine qu’au sein d’un Royaume Lituano-polonais qui n’était pas le leur, que s’est amplifié le sentiment national du peuple ukrainien. Les liens avec la Russie étaient devenus distants, sauf peut-être sur les frontières. En période d’occupation, comme cela se produira pour les byzantins sous l’occupation ottomane, l’Église Orthodoxe locale devient l’unique vecteur du sentiment nationale, et de la transmission non seulement de la langue, de ses traditions particulières de sa culture originale, mais également de son histoire nationale. Ce sont tous ces faits qui ont produit, au cours des siècles, l’indépendance de « facto » autocéphale du siège de Kiev.
Mais bientôt la Pologne Catholique à travers des traités d’union avantageux pour elle avec la Lituanie, va prendre l’avantage. Ce sera le traité signé en 1413 qui va restreindre la participation des Orthodoxes dans les rouages de l’État. Nous survolons l’union de la Pologne et du Grand Duché Lituanien en un seul état, l’union de Lublin signé en 1569. Le nouvel état est nommé la Rzecz Posploita et comprend 850000 Km2 avec un seul souverain Roi de Pologne et Grand Duc de Lituanie. Nous pouvons en déduire qu’à partir de cette période, la métropole de Kiev vit désormais en dehors de ce qui va devenir l’Église Russe et qu’elle donne sa loyauté à ses nouveaux souverains. Mais bientôt l’offensive de conversion au catholicisme de sa population orthodoxe, tout en conservant les rites orthodoxes, entreprise de concert par les rois de Pologne avec l’Église de Rome aboutira à la célèbre « Union de Brest » en 1596. Mais la majorité des orthodoxes la rejetèrent. 
Il nous est impossible de retracer toute l’histoire de la totale indépendance de la métropole de Kiev jusqu’à l’intégration de l’Ukraine dans l’empire Russe (1793). L’Ukraine de la rive gauche du Dniepr avait été intégrée à l’Empire Russe par le traité de Pereïaslav en 1654, comme un État (Etmanat) Cosaque. Désormais du côté Ouest, le sentiment nationale Ukrainien se reconnaitra tant avec la Métropole de Kiev qu’avec ces Etmanats cosaques qui ont fait dire aux historiens qu’au XVIIIème siècle, que sous l‘autorité éclairée des Hetmans Bohdan Khmelnytskyï, Petro Sahaïdatchnyï et Ivan Mazeppa, l’Ukraine était la nation la mieux alphabétisée de toute l’Europe ! Nous ne pourrons malheureusement pas, ce qui nous éloignerait trop de notre sujet qui est ecclésiologique, approfondir le rôle prépondérant des Cosaques dans le sentiment national Ukrainien.

 

Nous nous arrêterons à l’un de ses plus grand hiérarques à l’esprit universel, saint Petros Moghila (1633-1647), que notre saint patriarcat fut dans son esprit prophétique le premier à canoniser en 1998, avant que ne le fasse a sa suite l’Eglise Ukrainienne du patriarcat de Moscou. Petros Moghila, on le sait, était le neveu de l’hospodar de Moldavie. Son Oncle Georges était le puissant métropolie de Suceava en Moldavie et la famille résidait à Jassy. Il est né en 1536, année qui voit se couper en deux l’Église d’Ukraine avec le traité d’Union de Brest. Ce sera l’une des priorités de Pétros Moghila devenu métropolite de Kiev de recouvrer l’unité des deux parties de son Église. Il entre au monastère des Grottes de Kiev en 1625 et rapidement il se fait connaître par sa culture encyclopédique. Le roi Sigismond III Vasa (1587-1632) de Pologne sur recommandation du Chancelier Thomas Zamooysky, le nommera archimandrite de la Laure des Grottes de Kiev. Il fondera une école, ou université pour la formation principalement du clergé mais aussi pour les fils de la noblesse et de la bourgeoisie, sur le modèle occidentale où les cours se donnaient en latin, le grec y était enseigné avec les philosophes antiques, une solide formation patristique, sans oublier l’histoire générale et les mathématiques. Il avait conscience que si les orthodoxes connaissaient les Pères de l’Église, les universités qu’il avait fréquenté en Europe de l’Ouest (il est peut être venu à Paris) l’emportaient largement pour la préparation intellectuelle des étudiants, et spécifiquement celle du clergé. Il n’est pas dans notre propos ici de parler du rôle actif de l’hetman des Cosaques Pierre Konaszewicz Sahajdaczny (1614-1622), hostile à l’union de Brest et à une éventuelle réconciliation entre la partie Orthodoxe des Ruthènes et la partie unioniste. Cependant cette tentative de réconciliation est la toile de fond de notre récit, car elle démontrera qu’à cette époque le métropolite de Kiev agira comme le primat d’une Église autocéphale, à la fois indépendante de Moscou devenue l’ennemie héréditaire, (comme autrefois la France et l’Angleterre) de l’Ukraine polonaise, mais soulignons le, Ruthène Orthodoxe. Pour Pétros Moghila rétablir l’union signifiait ne dépendre ni de Rome, ni de Constantinople ; Moscou à ses yeux n’existant même pas car les ponts étaient coupés depuis longtemps et les guerres incessantes aux frontières de l’Ukraine menées par les cosaques, rendaient ce choix inenvisageable. L’intention de Pétros Moghila était au vu des avancés (pour lui) réalisé dans le Concile de Ferrare Florence, de proposer à Constantinople et à Rome, une union non pas avec Rome dont il ne voulait pas, mais de l’union des deux Églises ruthènes séparées depuis Brest, Nous ne ferons que survoler cette histoire, sans en approfondir tous les détails. Dans un premier temps en 1624, il consulta deux évêques orthodoxes : Job Boresci et Mélèce Smotrycky. La première proposition qui sortira de ce petit synode de deux évêques sera l’érection d’un patriarcat d’Ukraine rassemblant les deux parties de l’Églises d’ Ukraine, avec une soumission indirecte du siège de Kiev à Rome, tout en conservant leur lien direct avec Constantinople. Dans les faits on rétablissait la communion avec le siège de Rome mais sans lui conférer la moindre autorité sur l’Église qui devenait par elle-même, ce qu’elle était déjà de facto : autocéphale. Ce projet, bien évidemment n’aboutira pas. Il est cependant symptomatique de l’esprit d’indépendance de l’épiscopat ruthène L’élection par les 49 votants à l’unanimité, suivie de la désignation par le nouveau roi de Pologne Ladislas IV (1632-1448) du délégué du clergé orthodoxe de Kiev à la diète polonaise, voyait légaliser la présence d’une Église Orthodoxe nationale dans le royaume de Pologne. Le grand historien ukrainien Arkady Joukovsky écrit : « A la diète électorale de 1632 (à Varsovie), l’Eglise Orthodoxe fut reconnue, les « articles de pacification du peuple ruthène de religion grecque » furent adoptés et les orthodoxes purent avoir leur propre hiérarchie. Pétro Mohyla (Moghila) fut élu métropolite de Kiev et reconnu par l’État Polonais. » Pétros Moghila était désigné dans le décret comme étant « un prince de Moldavie ». Ce fait historique montre l’ouverture royale polonaise à l’indépendance de la métropole Orthodoxe de Kiev. Sur décision royale, des églises qui avaient été prises aux orthodoxes par les Greco-Catholiques, notamment la cathédrale Sainte Sophie, sont rendues à la métropole Orthodoxe. L’élection du nouveau métropolite fut confirmée, comme c’était l’usage, par le patriarche Cyrillios Lukar de Constantinople (proche des calvinistes). Moghila sera sacré sous la présidence du Métropolite de Valachie et non comme cela a été écrit plus tard, par le patriarche Nectarios de Jérusalem. Ce sera ensuite la publication en latin, langue qu’il maitrisait à la perfection, de la confession de foi célèbre aujourd’hui dans toute l’Église Orthodoxe, qui répond à des points litigieux de la doctrine Catholique Romaine comme celui du « Filoque procedit » et du Purgatoire. La confession de Foi de Iassy du 15 septembre 1642 avait été faite préalablement devant le synode de Kiev du 8 septembre jusqu’au 18 septembre 1640. Celui-ci examinait l’encyclique du Métropolite de Kiev, datée du 24 juin 1640. Mais, même favorable à faire revenir au sein de l’Église Orthodoxe les unionistes, il les combattra notamment en faisant expulser par la force des églises qu’il avait réussit à regagner par la volonté du roi, anciennement attribuées ou conquises par les Greco-Catholiques. La rédaction, tardive dans sa vie d’un second document en vue de rétablir l’unité des deux Église Ruthènes, parvient à Rome en 1645. Ce qui nous intéresse n’est pas de savoir si ce projet était réalisable. Notre propos ecclésiologique est ailleurs : c’est qu’il reflète la pensée ecclésiologique sur l’indépendance qu’en toute circonstance devait conserver tant vis à vis de Rome que de Constantinople ou de n’importe quel autre siège, le Siège de Kiev. L’idée force de ce document est la suivante : désormais le métropolite de Kiev ne serait confirmé, ni par Constantinople, ni par Rome. La primauté du siège romain était interprétée dans le sens orthodoxe, et non comme une primauté juridique et canonique. Une profession de foi « ad minima » commune, fondée sur le catéchisme de Iassy, serait adoptée servant de lien entre les deux Églises. Celle-ci serait rédigée dans les trois langues, grecque, latine et slavonne. Le respect du rite Orthodoxe propre à l’Église Ruthène est souligné en rappelant les clauses adoptées sur ce sujet par le concile de Ferrare Florence. Il ne parle pas dans ce projet de patriarcat, mais le principe de l’autocéphalie de l’Église de Kiev et de toute la Rous’ukraine y est clairement souligné. Saint Pétros Moghila décédera le Ier Janvier 1647 et son projet ne pouvait se réaliser sans un personnage tel que lui, de haute envergure, capable de l’imposer à la conscience de l’Église.
Aujourd’hui il devient plus claire que des contradictions insurmontables patriotiquement apparaissent, sans l’application absolue de ce très ancien principe ecclésiologique orthodoxe : chaque nation Orthodoxe a l’absolu nécessité d’avoir son Église locale avec la fidélité patriotique. Cette fidélité patriotique de chaque Église Locale permet par exemple en Ukraine aux évêques et aux prêtres du patriarcat d’Ukraine de bénir l’armée qui part défendre les frontières sacrées du pays, alors que les évêques dépendant du patriarcat de Moscou, (notamment le nouveau primat pour l’Ukraine du patriarcat de Moscou Monseigneur Onoufre), commémore dans chaque liturgie qu’il célèbre le patriarche Kyrill, qui lui même bénit les armées russe, et approuve l’annexion de la Crimée, ce qui est légitime pour lui en tant que primat de l’Église russe, mais illégitime patriotiquement pour un évêque Ukrainien du patriarcat de Moscou! Lorsque cette loyauté s’exerce comme le patriarcat de Moscou en Ukraine, envers le président d’un autre état (Wladimir Poutine) des contradictions insurmontables apparaissent forcément. 
La démonstration s’est faite aujourd’hui qu’il était impossible à une Église Orthodoxe nationale d’Ukraine de dépendre de d’Église nationale (Patriarcat de Moscou). En réalité on l’aura compris, le patriarcat de Moscou, comme la Russie, n’a jamais reconnu ni les frontière de l’État ukrainien ni les frontières canoniques de l’Ukraine. Pour le Patriarcat de Moscou, son territoire canonique englobe toujours toute l’Ukraine. Pour l’Église Russe, l’Ukraine n’existe pas en tant que nation, mais comme une ancienne province provisoirement détachée de l’Empire Russe. 
Le patriarcat de Moscou ne reconnaît donc pas le droit aux Orthodoxes Ukrainiens d’avoir, comme dans toutes les autres nations orthodoxes sans exception, sa propre Église Nationale autocéphale. Il le fait en niant, non seulement l’ecclésiologie orthodoxe, mais en niant le fait que cette nation ait vécu une longue partie de son histoire sous la domination Lutuano-Polonaise, deux nations qui aujourd’hui font partie de l’Union Européenne. Cela explique que cette longue cohabitation entre ces peuples créa des liens durables, qui ne disparurent point avec la reconquête de ce vaste territoire par l’Empire Russe, et qu’aujourd’hui une grande partie des Ukrainiens ont leurs espérances de liberté et d’indépendance vers l’Ouest, tant pour l’avenir de leur nation que pour l’indépendance de leurs deux Églises Nationales (Orthodoxe et Greco Catholique). Mais ajoutons que tout aussi légitime est le sentiment patriotique russe des Ukrainiens de l’Est du pays, qui ont vécu dans la sphère d’influence de l’Empire Russe. Ce sentiment appartient également à leurs racines. 
Nous prions pour que les deux partis du peuple ukrainien sur les deux rives du Dniepr recouvrent la paix, dans le respect réciproque de leurs traditions historiques et ecclésiales différentes. Mais ajoutons qu’une différence de taille existe : c’est que l’Église nationale Russe existe, surtout présente en Ukraine de l’Est, et elle est reconnue par l’ensemble des Église autocéphales Orthodoxes, alors que bien que l’Église Autocéphale d’Ukraine-Patriarcat de Kiev existe, surtout présente en Ukraine de l’Ouest, elle continue d’être ignorée par les autres Églises sœurs, ce qui contribue à accentuer la division actuelle du peuple ukrainien. Chacune des consciences nationales qui se sont forgées légitimement au cours des siècles précédents, doit disposer de son Église Locale reconnue par les autres Églises sœurs, et non une seule d’entre elle.

 

 

Le futur Concile Pan Orthodoxe de 2016

 


Le fait avéré qu’il n’est donc pas besoin de rapporter en détail dans cet article, de l’origine de la mission du patriarcat de Constantinople vers Kiev, qui fait donc de celle-ci l’Église Mère de l’Église d’Ukraine ne crée cependant pas un précédent qui aboutirait selon la conception néopapiste de la Grande Église, à une subordination éternelle de l’Église d’Ukraine à son Église Mère. Une fois encore les faits démentent cette interprétation. Les Églises autocéphales fondées par Constantinople à la demande des souverains locaux, seront le plus souvent autoproclamées au début du XXème siècle, et ensuite (toujours après les anathèmes et excommunications d’usages) toutes reconnues par le patriarcat de Constantinople. Ces faits constituent la preuve que toute les Églises filles de Constantinople, étant fondées à la fois par une décision monarchique de leurs souverains respectifs et par la venue, de la part du patriarcat de Constantinople, d’une bénédiction accordant l’autocéphalie à ces Église. TOUTES SANS EXCEPTION, sont passées par le même chemin parsemé de schismes et d’anathèmes qui ont abouti au même résultat : La proclamation de l’autocéphalie par une synergie des représentant de la nation (monarque ou parlement) et les évêques de ces Église Locales.
Nous craignons que le prochain concile annoncé par Sa Sainteté le patriarche de Constantinople comme devant se rassembler en 2016 ne se trouve devant plusieurs impasses : D’abord jusque là il n’a jamais été question d’y inviter les évêques appartenant aux Églises dites non canoniques, et ce alors que le premier sujet de ce Concile est précisément l’ecclésiologie et comment on doit proclamer l’autocéphalie d’une Église. Lors de la Synaxe à Istanbul du 11mars 2014, annonçant la convocation d’un « Grand Concile Pan-Orthodoxe » à vocation œcuménique à Istanbul, les représentants des principales Églises autocéphales ont voté pour un règlement de « vote à l’unanimité » qui verrouille tout. Les évêques n'auront pas de liberté de vote puisque les votes se feront par Église, et chaque Église aura un droit de véto. Un concile à vocation œcuménique qui rassemble enfin la majorité des évêques orthodoxes qui ne s’était pas produit depuis le dernier concile Photien (879-880) (le dernier concile œcuménique reconnu par l’Église Orthodoxe étant le VII ème, de Nicée II en 787) se ferait sans que les évêques, en principe tous égaux, ne puissent s’exprimer ! Les principales Églises Orthodoxes Locales ont décidé d’élever un mur de règlements pour empêcher l’Esprit Saint de venir déranger une réunion où tout serait déjà décidé d’avance ! Mais c’est oublié que dans l’histoire de l’Église de nombreux conciles qui s’étaient proclamés œcuméniques, ne l’ont ensuite non seulement pas été, mais souvent dénoncé par l’histoire et l’Église elle-même comme hétérodoxes. Le brigandage d’Ephèse, le concile d’Héria, les conciles ariens des premiers siècles, tous réunis avec l’onction impériale rentrent dans cette catégorie. 
Des conciles dogmatiquement orthodoxes entrent eux aussi comme des concile ratés, qui n’atteignirent pas leur vocation œcuménique : Que penser de la réunion Concile d’Ephèse ? Nous y voyons l’empereur Théodosios II convoquer avec son patriarche canonique Nestorios un concile à vocation œcuménique en 431 à Constantinople. Nestorios, qui n’est donc pas encore condamné et qui a donc le droit de faire entendre sa défense, même soupçonné d’hérésie doit présider le concile. Mais un véritable prophète, le patriarche d’Alexandrie saint Cyrillios analyse que politiquement, le résultat attendu de ce Concile qui doit se rassembler à Constantinople sera que Nestorios ne sera pas condamné et que l’on minimisera par des artifices théologiques l’hérésie qu’il propage. La présence massive de l’épiscopat antiochien, avec à sa tête le patriarche Théophilios favorable à Nestorios, ne laissait guère de doute. L’Empereur soutenait son patriarche pour ne pas menacer le prestige du premier siège de l’empire. Comme dans le projet du patriarche Bartholoméos, on avait construit un mur pour empêcher l’Esprit Saint de venir tout désorganiser. Que fait saint Cyrillios : il rassemble à Ephèse un contre-concile œcuménique, parfaitement anti-canonique, puisque non revêtu de l’onction impériale et sans la présence d’une partie des patriarcats. Et c’est pourtant ce concile, au début anti-canonique et considéré comme tel, tant par l’empereur qui fera emprisonner saint Cyrillios, que par le puissant patriarche d’Antioche, qui devient par la volonté du Chef de l’Église Notre Seigneur Dieu et Sauveur Jésus Christ, le véritable concile œcuménique parce que bien que non pourvu de l’onction impérial, il était recouvert de l’onction de l’Esprit Saint. 
Que penser de la réunion du Concile de Constantinople (869-870), considéré toujours par l’Église Catholique comme huitième œcuménique, pourtant présidé par un patriarche Orthodoxe canonisé, saint Ignace, mais qui en déposant injustement un autre patriarche Photios, lui aussi canonisé, fait partie de la liste des pseudo œcuméniques ? Pourtant tous les sujets paraissaient posés d’une manière orthodoxe, sauf en ce qui concerne l’ecclésiologie où les évêques qui avaient participé au concile déclarèrent eux-mêmes à l’empereur Basile, qu’ils regrettaient avoir livré leur Église au pape « comme une servante à sa maitresse ! » L’Église impériale était divisée en deux hiérarchies en schisme, la principale constituée par les évêques majoritaires dans l’Empire, qui ne reconnaissaient que Photios comme leur patriarche, celui-ci continuant de diriger depuis sa prison monastique l’Eglise ; et l’autre constituée des évêque très minoritaires, fidèles au patriarche Ignace. Il est à souligner que tous ces évêques commémoraient l’empereur.

 

Nous rappelons à notre frère dans l’épiscopat Sa Sainteté Bartholoméos de Constantinople que si un tel système avait été adopté au premier concile de Nicée (325), la voix d’un simple diacre qui entraina pourtant la décision des 318 Pères n’aurait pu se faire entendre ! Saint Athanasios d’Alexandrie alors seulement diacre, prit cependant la parole à côté de l’archevêque Alexandre d’Alexandrie, pour définir la Foi Orthodoxe nicéenne. 
Et que penser du Concile de Chalcédoine en 451 où les évêques ne s’entendaient pas sur une définition de la Foi Orthodoxe concernant les deux natures, divine et humaine en Christ. C’est encore une fois des fonctionnaires impériaux, qui n’avaient pas pour vocation de s‘exprimer sur ce sujet, mais dont la mission était de rapporter à l’empereur comment le concile se déroulait et d’intervenir pour pacifier les débats souvent orageux, qui entrainèrent l’adhésion à la formule Léonienne. Ils posèrent avec ruse la question qui indisposait les évêques, de la manière suivante : « Le quel suivez vous, l’archevêque Léon (de Rome) ou Dioscorios ? » en choisissant Dioscorios que le concile venait de déposer, non pour sa foi, mais ses méthodes brutales au Brigandage d’Ephèse (431), ils paraissaient se désavouer. Aussi, bien qu’à contre cœur, ils choisirent la formule de saint Léon : « Il y a en Christ deux natures ». 
Là encore, c’est par une bouche qui normalement n’avait pas la parole dans ce débat que l’Esprit Saint passa. Attention il existe d’autres prophètes dans l’Église et si ce concile se rassemble avec un bâillon sur la bouche de chaque évêque, nous ne doutons pas que l’Esprit Saint comme le Feu Sacré lorsqu’il fut empêché un Grand Samedi de se manifester à l’intérieur du saint Sépulcre, se manifesta à travers une colonne de la basilique, où sa trace est toujours visible : personne ne peut empêcher l’Esprit Saint de parler aux Églises (Apoc II, 11). Un nouveau Cyrillios sous l’inspiration du Saint Esprit selon l’exemple de saint Cyrillios d’Alexandrie, pourrait prendre l’initiative de rassembler dans un autre concile l’épiscopat des Églises Locales Orthodoxes non invitées au concile officiel (Église d’Ukraine, Église de Macédoine, Église du Monténégro, Église de Moldavie, Église de Transnistrie, Églises Russes issues des schismes de l’Église Russe Hors Frontières, certaine Église Vieilles Calendaristes, etc..) des représentants des monastères du mont Athos. En y ajoutant certainement de nombreux évêques qui après avoir commencé à siéger au concile légal, découragés et révoltés de ne pouvoir faire entende leurs voix, comprendront que le véritable concile n’est pas là où ils se trouvent, et viendrons siéger et s’exprimer dans le concile charismatique sur l’ecclésiologie, qui rappelons-le est un sujet dogmatique, puisqu’il concerne l’Église Corps du Christ et Son Chef le Christ.
Nous ne disons pas que cela se fera, ni pas d’avantage que notre patriarcat à l’intention de le faire, mais nous indiquons que cela s’est déjà produit, et qu’il existe une jurisprudence ecclésiologique avec le Concile illégal à son commencement, et ensuite reconnu comme l’unique et véritable concile œcuménique (d’Ephèse) , présidé par saint Cyrillios. Mais en revanche nous affirmons que si l’épiscopat de toutes ces Églises n’est pas invité à ce Concile - alors que l’on a toujours entendu dans les conciles précédents les évêques professant avant le concile des credos différents jusqu’à ce que l’unité se produisent autour d’un même credo, ou que conviés, ils sont bâillonnés, alors nous ne doutons pas que l’Esprit Saint suscitera une autre voie et une autre voix pour se faire entende par les   Églises.

 

Conclusion

 

Cette histoire des premiers grands schismes entre la métropole de Moscou et la Métropole de Kiev inscrit durablement dans la chair de l’histoire de l’Église Orthodoxe d’Ukraine son opposition séculaire à toute tentative de dépendre désormais d’un métropolite fidèle patriotiquement au souverain du puissant voisin russe ! L’exemple aujourd’hui de cette situation séculaire d’antagonisme patriotique, est fourni par les protestations véhémentes répétées du patriarche Kyrill de Moscou et du chef des Relations Extérieures de l’Église Russe, le Métropolite Hilarion de Volokolamsk contre la position patriotique conjointe de Sa Sainteté notre patriarche Filaret de Kiev et de toute la Rous’ Ukraine et celle du primat de la vénérable et toute autant patriotique Église Greco-Catholique d’Ukraine, Sa Béatitude Sviatoslave Schevchuk. Il leur est principalement reproché de tous deux s’être rendu aux USA pour demander l’aide américaine face aux menaces l’annexion de la Crimée par son puissant voisin Russe. (l’annexion de la Crimée n’était pas encore réalisée au moment de ce voyage en automne 2013). Il leur est reproché d’avoir été reçu par le Vice Président des États Unis John Biden, et par le Secrétaire d’État aux affaires étrangères John Kerry. Il leur est reproché d’avoir reçu après la révolution de la place Madian, aux côtés des responsables politiques de l’Ukraine, le Secrétaire d’État aux affaires étrangères John Kerry et les différents chefs d’États de Gouvernements ou Ministres Européens qui se rendaient à Kiev. Il leur est reproché de vouloir défendre les frontières tant civiles de leur nation l’Ukraine, que canoniques de deux Églises Locales qui ne veulent pas dépendre de Moscou. Il leur est reproché de se souvenir de la famine organisée par Staline (1931-1933) connue sous le nom de d’Holodomor, lorsque l’Ukraine appartenait à l’Empire Russe Soviétique. Il leur est reproché d’être les authentiques primats de deux véritables Églises Locales Ukrainiennes, l’une Orthodoxe et l’autre Gréco-Catholique. Il leur est surtout reprocher de n’avoir pas soutenu la position de l’Église Russe parce que précisément, ils sont tous les deux les authentiques représentant des deux Églises véritablement locales Ukrainiennes. 
Notre propos n’est pas politique, bien qu’il s’inscrive dans une réalité qui elle est géopolitique. Notre propos est ecclésiologique avec toutes les conséquences qui doivent être tirées du côté Orthodoxe de la situation d’un primat entouré de l’épiscopat de son Église Locale, qui parce qu’ils s’organisent selon le Canon Apostolique 34, comme ils ont le devoir de le faire selon la Tradition de l’Église Orthodoxe, en Église Locale indépendante de tout autre pouvoir venant d’une autre nation et de l’Église nationale de celle-ci, ils sont traités de « schismatiques ». Il est temps que les Églises Orthodoxes autocéphales Locales se souviennent de leur propre histoire, car toutes, absolument toutes sont passées par l’excommunication et le schisme, comme notre saint patriarcat aujourd’hui, de la part de patriarcats impérialistes qui ne voulaient pas abandonner leur pouvoir humain, loin, très loin d’une diaconie au service de l’Église du Christ qui prône à Ses Apôtres de se faire les serviteurs de tous en leur lavant les pieds. (Jn, XII, 1-15)
Nous leur posons cette question : En vertu de quels principes ecclésiologiques Orthodoxes, de quel jurisprudence contraire dans l’histoire, une Église Locale nationale de prés de 20 millions de Croyants, reconnue comme l’Église Locale de la nation par l’État souverain dans les frontières du quel elle a sa vie liturgique, pastorale et canonique, ne pourrait se déclarer autocéphale, comme l’on fait avant elle toutes les autres Églises nationales ? Comment, même devant la conscience de l’Église Orthodoxe, peut-on justifier de maintenir dans le schisme les 20 millions de croyants… Il ne serait que dix que cela serait le même raisonnement (Gen. XVIII, 13-33 ) ? Nous pensons également à l’Église Orthodoxe de Macédoine forte de 4 millions de croyants , maintenue elle aussi dans le schisme pour des motifs équivalents ; nous pensons à l’Église du Monténégro qui n’a que quelques dizaines de millier de croyants ; nous pensons à l’Église Orthodoxe de Moldavie forte de quelques dizaine de milliers de croyants en communion avec Bucarest, mais en schisme avec Moscou ; nous pensons à la seconde Église Orthodoxe de Moldavie forte de quelques dizaines de milliers de croyants en communion avec Moscou, mais en schisme avec Bucarest; nous pensons à l’Église autocéphale d’Amérique forte de 5 millions de croyants en schisme avec Constantinople et les autres Églises autocéphales et en communion avec Moscou…. Nous pensons à l’Église de Transnistrie forte de quelques dizaines de milliers de croyants. Le scandale ne vient pas de ces Églises Locale qui vivent selon le canon 34 apostolique, mais des Églises Impérialistes qui leur imposent le schisme et l’anathème, et de la complicité muette des autres Église Sœurs autocéphales qui bien qu’étant toutes, absolument toutes, passées par le même chemin, se scandalisent du haut leur nouvelle vertu canonique recouvrée, lorsqu’une autre Église Locale s’y engage. Ces Églises sont semblables aux Pharisiens qui se scandalisaient lorsque le Christ rentrait dans la maison de Zachée le Publicain parce que celui-ci était un pécheur. (Lc, XIX, 1-10).

 

« Allez de toutes les Nations faites des disciple les baptisant au Nom du Père du Fils et de Saint Esprit. » (Mt XXVIII, 19-20) est le commandement incontournable de l’ecclésiologie des Églises Orthodoxes locales et il est la racine christologique de l’érection en Église autocéphale, d’une Église nationale. Le baptême d’une nation qui est sa consécration comme Église autocéphale se parachève (en étant semblable à l’onction de l’Esprit Saint qui suit le baptême), par la reconnaissance à cette nouvelle Église autocéphale de son pouvoir charismatique de faire elle-même son Saint Myron. Mais lorsque ce pouvoir de fabriquer son Saint Myron est déjà donné à une Église Locale avant la reconnaissance de son autocéphalie, il s’applique alors la jurisprudence apostolique faisant suite à la vision de Pierre à Joppé (Act. X, 1- 47) : « Qui peut refuser l’eau du baptême (l’autocéphalie) à ceux qui comme nous ont reçu l’Esprit Saint (le charisme de faire le saint Myron? » ! (Act. X, 47)

 

« Que le Seigneur se souvienne dans Son Royaume de Sa Sainteté Notre patriarche Filaret de Kiev la Mère de toutes les Églises Rous’, et de toute la Rous’Ukraine, maintenant et +toujours et dans les siècles des siècles.

 

Amin »

 

+Métropolite Michel de Paris - patriarcat de Kiev

Achevé pour les Vêpres  du Samedi des défunts Troisième Invention du Chef du Saint Prophète et Baptiste  Précurseur Jean, le vendredi 24 mai-6 juin, Fête Nationale du premier débarquement en Normandie des Forces Alliées le 6 juin1944,   commencement de la Libération de la France. 

 

Bibliographie :

 

Lettre aux Smyrniotes, VIII, 2, in « L’Empire et la Croix : Lettres d’Ignace d’Antioche ». Lettre aux Ephésiens IV P.78. Ed. Grasset Paris1957.

 

Saint Basile de Césarée « Sur le saint Esprit » Chap.XXVII, 66.  P. 481. Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1968.

 

Saint Athanase d’Alexandrie «Première lettre à Sérapion ». P. 138-139  Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1947

 

Saint Cyprien de Carthage, In «  Œuvres »   ; Lettre III, de l’unité de l’Eglise Catholique. P 67  Versailles 1857.

 

Saint Cyprien de Carthage, In « Correspondances  » T.II,    Lettres LXXII, « A Etienne, évêque de Rome ». P. 259 Ed. Belles Lettres Paris1961

 

« Le Patriarcat Œcuménique dans l’Église Orthodoxe ». Par le métropolite Maxime

de Sarde Éd. Beauchesne Paris 1975; p. 172 et 177

 

« La Confession Orthodoxe de Pierre Moghila Métropolite de Kiev ( 1633-1646) Textez Latin innédit. Par Antoine Malvy et Marcel Viller. » In  « Orientalia Christiana. N° 39, Octobre-Décembre 1927. » Ed. Beauchesne. Paris 1927

 

« Histoire de l’Ukraine » par le Professeur  Arkady Joukovsky. P 39  Ed. du Dauphim Paris 1994.

« De l’autocéphalie dans l’Eglise » in « Le Messager de l’exarchat du patriarcat de Moscou  en Europe Occidentale » N° 12, Octobre 1952. P. 34-35

 

ISTINA Revue trimestrielle. XXXVII.1992 N° 4 Octobre Décembre. L’Ukraine et la Russie par Wolodimir Kosik P.366 à 396.

 

ISTINA Revue trimestrielle. XXXVII.1990 N° 1 Janvier Mars. Le dialogue Rutsky-Moghila en vue de l’union des Ruthènes ( 1624-1647) par Bernard Dupuy. Page 50 à 75.

Et « L’ »Orthodoxie de la Rus’ de Kiev. » par Bernard Dupuy. Page 80 à 88.

Et « La constitution de la hiérarchie dans la Rus’ de Kiev. » par Vasyl Maksimyv Page 89 à 93

« La concession du saint myron à la métropole de Kiev ( XIVe siècle) et ses aspects actuels » par Bernard Dupuy. Page 94 à 104.

 

ISTINA Revue trimestrielle. XXXVII.1999 N° 1 Janvier Mars. « La création du patriarcat de Moscou en 1589 d’après les chroniques grecques et russes » Par Borys A. Gudziak ,  Vice recteur de l’Académie de Lviv et directeur de l’Institut d’histoire de Lviv . Page 13 à 29.

 

FONTI Fasci. IX  T. I, « Les canons œcuméniques » par Péricles-Pierre Joannou. Ed. Typographai Italo-Orientale. 1962

 

FONTI Fasci. IX  T. I, 2  « Les canons des synodes particuliers  » par Péricles-Pierre Joannou. Ed. Typographai Italo-Orientale. 1962

 

FONTI Fasci. IX  T. II, « Les canons des Pères Grecs» par Péricles-Pierre Joannou. Ed. Typographai Italo-Orientale. 1963

 

Histoires des Conciles œcuméniques,  Tomes, 1, 2, 3, 4, 5, 6 Publié sous la direction de Gervais Dumiège S.J. Ed ; de l’Orante Paris 1962

 

« Les racines chrétiennes de l’Europe- les antinomies et les synergies de l’Etat et de l’Eglise de 313(édit de Milan) à 1054. » Editions Erick Bonnier. Paris 2014.

 

[1] Auteur d’une dizaine d’ouvrages sur la théologie mystique, la spiritualité des Pères du désert et la géopolitique du christianisme. Il écrit régulièrement dans le magazine de géopolitique « Diplomatie ». Ses ouvrages les plus connus sont « La voie du silence dans la tradition des Pères du désert » ( Albin Michel 2010) et « Une seule chair ». (Nouvelle-cité 1984 et Le Cerf 1998) et Il a écrit un ouvrage sur la géopolitique de l’Église Orthodoxe à l’époque de l’Empire Ottoman: « La papauté Orthodoxe » ( Ed. Présence 2004) et « Les racines chrétiennes de l’Europe. Les antinomies et les synergies de l’Etat et de l’Eglise de 313 ( édit de Milan) à 1054. » Edition Erick Bonnier . Paris 2014.

 

[2] Saint Athanase d’Alexandrie «Première lettre à Sérapion ». P. 138.  Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1947

 

[3] Saint Athanase d’Alexandrie «Première lettre à Sérapion ». P. 139.  Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1947

 

[4] Saint Athanase d’Alexandrie «Première lettre à Sérapion ». P. 139.  Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1947

 

[5] Saint Athanase d’Alexandrie «Première lettre à Sérapion ». P. 138.  Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1947

 

[6] Saint Basile de Césarée « Sur le saint Esprit » Chap.XXVII, 66.  P. 481. Collection :  Sources Chrétiennes. Edition du Cerf. Paris 1968.

 

[7] Lettre aux Smyrniotes, VIII, 2, in « L’Empire et la Croix : lettres d’Ignace d’Antioche ». Ed. Grasset Paris1957.

 

[8] Lettre aux Ephésiens IV P.78 Ibidem.

 

[9] Ibidem VI

 

[10] Acte XV, 23-29

 

[11] Saint Cyprien de Carthage, In «  Œuvres »   ; Lettre III, de l’unité de l’Eglise Catholique. P 67  Versailles 1857.     

 

[12] Saint Cyprien de Carthage, In « Correspondances  » T.II,    Lettres LXXII, « A Etienne, évêque de Rome ». P. 259 Ed. Belles Lettres Paris1961

 

[13] Lire sur ce sujet notre dernier ouvrage « Les racines chrétiennes de l’Europe- les antinomies et les synergies de l’Etat et de l’Eglise de 313(édit de Milan) à 1054. Editions Erick Bonnier. Paris 2014.

 

[14] In « Le Patriarcat Œcuménique dans l’Église Orthodoxe ». Par le métropolite Maxime de Sarde Éd. Beauchesne Paris 1975; p. 172 et 177

 

[15] Nous n’évoquons pas dans cet article les autocéphalies des Eglises préchalcédonienne qui ne sont pas Orthodoxes.

 

[16] Empereur de 959 à 963

 

[17] Il fait sa soumission au Pape Urbain V à Rome en1367, mais en précisant que c’était là une démarche personnelle qui n’entrainait pas à sa suite l’Eglise Byzantine dans le même chemin. Le patriarche de Constantinople Philotéos et son beau Père l’ex-empereur (et nouveau moine) Jean Cantacuzène respectèrent ce choix personnel. Il était commémoré comme empereur dans la divine liturgie  à Aghia Sophia, mais ne communiait plus.

 

[18] Ælia Capitolina, après la destruction de l’ancienne Jérusalem, la ville est reconstruite (132-135)   en camp militaire  et elle est   nommée ainsi en l’honneur de l’empereur Hadrien qui avait ordonné sa reconstruction.

 

[19] « De l’autocéphalie dans l’Eglise » in « Le Messager de l’exarchat du patriarcat de Moscou  en Europe Occidentale » N° 12, Octobre 1952. P.34-35

 

[20]  In « Histoire de l’Ukraine » par le Professeur  Arkady Joukovsky. P 39  Ed. du Dauphim Paris 1994.

 

[21] « La Confession Orthodoxe de Pierre Moghila Métropolite de Kiev ( 1633-1646) Textez Latin innédit. Par Antoine Malvy et Marcel Viller. » In  « Orientalia Christiana. N° 39, Octobre-Décembre 1927. » Ed. Beauchesne. Paris 1927

 

[22] Souvenons nous que par exemple saint Juvenal  de Jérusalem  était au commencement  du Concile de Chalcédoine dans le camp des défenseurs  du monophysisme  et qu’ensuite il changea de place avec fracas pour s’asseoir au milieu de ceux qui professaient les deux natures en Christ.

 

[23] La Macédoine qui a sur son territoire 2 millions, 80.000 habitants dont une minorité d’albanais musulmans, compte une très importante diaspora de près de 2 millions de croyants orthodoxes avec une forte présence aux USA, en Australie et en Afrique du Sud. Toutes ces communautés ont de grandes églises pourvues d’évêques et de clergé.

 

lvrekiev.jpgLa revue du patriarcat de Kiev dans laquelle l'article "Kiev, la Mère de toutes les Eglises Rous’ l’expression d’un principe ecclésiologique ancien" a été publié le 8 septembre 2014.

 

 

 

Київ, матір всіх церков Руських:

 

вираження стародавнього екклезіологічного принципу.

 

http://static.blog4ever.com/2014/06/774868/artfichier_774868_4095900_201409144716314.jpg

 

Автор - Високопреосвященніший Митрополит Мішель Лярош,   Української Православної Церкви Київського Патріархату. (1)

 

 

 

Автокефалія  місцевої (локальної) православної церкви  завжди встановлювалася на підставі Апостольського 34-го Канону.

 

 

 

         Західні християни ніяк не можуть збагнути і досі, що Православна Церква за своїм устроєм не нагадує ту піраміду, якою є, власне, Римо-католицька церква, ухвали якої приймаються виключно у її центрі, яким є місто Рим. Однак було б єрессю сказати, що у православній церкві відсутній центр, і за своєю структурою вона являє собою децентралізовану, тобто акефальну організацію, не маючи свого глави. Якщо католиків запитують, хто є главою Церкви, вони завжди кажуть: "Папа Римський." Православні ж на те ж питання дають відповідь: "Глава Церкви Господь наш Бог і Спаситель Ісус Христос. «Православна Церква має тільки один харизматичний центр, свого Главу, Яким є Христос; і тільки в одному сенсі: Святий Дух, нероздільний з Сином завжди діє спільно і роздільно з Ним, - Він проявляється у Вселенських Соборах, місцевих і обласних синодах і через пророчого Духа Своїх святих, які утвердили своє життя після виникнення церкви (еклесії). "Бо благодать і дар, що є у Трійці, даються від Отця через Сина в Дусі Святому" (2) " Неможливе наділення даром в нас, крім в Дусі Святому. (3) Все, що відбувається і діється, -то через Слово і Дух. " (4) "Дух дійсно невіддільний від Сина"(5) - так вчить нас великий Афанасій Олександрійський.

 

   Дуже важливе поняття, яке знаходить свій вияв в житті Православної Церкви: це місце Євангелії і Передання, які як співсутнісні, знаходяться нероздільно одне біля одного. Отці Церкви  свідчили про Євангеліє і водночас про вірність Переданню. "Поміж ученнями і заявами, які охороняються в Церкві, одні з них ми   зберігаємо у письмовій формі, інші ж ми усно прийняли від  апостольського Передання. Усі вони мають ту ж саму силу благочестя, не йдуть врозріз одне з одним, бо якби ми спробували вилучити неписані передання, як такі, що не володіють великою силою, ми  б несвідомо нашкодили  Євангелії, применшуючи значення суттєвих тверджень у ньому (про православну віру)".(6)

 

Так вчить нас святитель Василій Великий, митрополит Кесарійський і Каппадокійський.

 

 З точки зору своєї зовнішньої організації, Православна Церква є децентралізованою, кожна Помісна Церква є Єдина Свята Катофолічна (Соборна) і Апостольська Церкви у всій її повноті. Помісна церква починається з єпархії діоцезії) на чолі з єпископом: "Там, де є єпископ, є екклесія (церква)" (7) Це визначення, яке ми наведимо, часто приписується Св. Кипріану Карфагенському , і взяте з послання святого Ігнатія Богоносця до мешканців Смирни. Великий Богоносець додає: "Будьте єдині зі своїм єпископом" (8) і "Дивіться на свого єпископа, як на Христа" (9). І це не просто напучення і звичайні поради. У цьому і полягає харизматична реальність першого первинного осередку Церкви: єпархія, зібрана єпископом і згуртована навколо нього,  повинна дивитися на нього як на Христа. Але незабаром Церква визначила, що на підставі ухвал певних апостольських соборів, питання слід розв'язувати не одному єпископу, хай то він сидить на престолі великого міста, але й усією сукупністю єпископів області. Таке влаштування перших обласних соборів робилося ще й для того, щоб втілювалося на практиці слово апостолів на першому соборі в Єрусалимі: «Святий Дух, і ми вирішили ..." (10). Але й такою мірою, щоб згадувалася і була живою у сприятливі моменти в житті Церкви харизма єпископської єдності. Той факт, що тільки єпископат створений за образом апостольської громади. Христос мав не одного апостола, а дванадцятьох, і навіть більше, разом з апостолом Павлом і Матфія і сімдесят (учнів). Святий Кипріан нічого іншого не сказав, коли мова йшла про всецілість єпископського організму: "Існує тільки один єпископат, кожний член якого, будучи його складником, становить міцну основу; як є лише одна Церква, яка, завдяки своїй невичерпній родючості охоплює багатьох віруючих. "(11) Саме з таким усвідомленням Кипріан скликав і головував на обласних соборах в Африці, зібраних відповідно до канону 34 апостольських правил:" Для врегулювання деяких справ, піддаючи їх перегляду на зібранні, ми зобов'язані, улюблені браття, зібратися разом з багатьма єпископами і проводити собор". Все це було сказано в передмові одного листа на ім'я римського папи Стефана, з приводу питання про хрещення єретиків. (12) (Карфагенський собор, навесні 256 р.). Апостольське правило 34 є найдавнішим і найзаконнішим, воно - корінь усіх інших вселенських канонів, які стосуються устрою Церкви. Вона є основою і наріжним каменем усієї харизматичної споруди Еклесія. Кожна (національна чи провінційна) місцева церква має свого власного зверхника. Не вдаючись у подробиці православної еклезіології про організацію та верховну владу в Церкві, зверхник її є лише першим серед інших єпископів згідно з цим Апостольським Правилом 34, яке ми щойно згадали. Правило 34 зобов'язує єпископів кожного народу (або області) обирати свого "Протос" (Першого) і «вони нічого не вирішують без свого (першого) очільника і очільник нічого не вирішує без згоди всіх." Зрозуміло, як цей перший (Протос- предстоятель - прим.) обирається всією сукупністю єпископату помісної церкви, його слово має велику вагу, а як особа він наділений дуже великими повноваженнями. По суті, це є церковне вираження синергії та єдності в різноманітті іпостасей (осіб). Єдність одного церковної організму в якомусь одному місці (місцевості), з одним главою і взаємодія (синергія) з ним (главою) проявляється у діяльності, яка не суперечить, а узгоджена з потребами усього всього організму. Предстоятель (Протос), водночас, знаходить розуміння в інших єпископів, а сам він не тільки слухає інших єпископів, але й несе відповідальність за те, щоб бути живим харизматичним вираженням єдності цієї помісної Церкви, як у своїх діях, так і в словах. Ось чому він завжди оточений честю.  

 

 Всім відомо, що першість честі серед всіх патріархів і предстоятелів після розколу 1054 р. перейшла до Другого Риму, Константинопольського Патріархату. Але, як нам видається, не варто забувати, що ця першість полягає у першості служіння (дияконії) на користь усім, а не у верховенстві цього престолу над усіма іншими, тобто виступати ніби "православною"  відповіддю на Римсько-католицьку еклезіологію. У Православній Церкві не існує такого уявлення, щоб якийсь один єпископ мав зверхність над іншим,  вважався б верховним суддею у розв'язанні конфліктів в Церкві та між іншими єпископами. Звісно, право на  оскарження (апеляцію), визначене канонами 3 і 5  Сардикійського собору відноситься до Першого престолу, як про це і згадано на 5 -у Константинопольському (Фотієвому) соборі (879-880), але ці канони, - не вдаючись у подробиці -  не встановлюють права для патріарха Константинопольського втручатися в справи іншої автокефальної Помісної Церкви чи й навіть автономної (13). Ці останні обов'язки належать Соборам (місцевим, обласним або Вселенським), які регулюють життя Церкви, відповідно до Апостольського правила 34 і приймають усю юриспруденцію, усі канони попередніх вселенських соборів, загальних соборів, поміщені в "Pidalion" і канони святих отців Церкви. Багато з цих канонів за своїм змістом перегукуються із сардикійськими, для того, аби чітко визначити прерогативи двох престолів -  римського і константинопольского, особливо апостольські канони 34, 37, 74, 75, канон 6  1-го Константинопольського собору, канони 14, 15 і 20 Антіохійського собору, канон 40 Лаодікійського, канон 15 Карфагенського соборів. Але, звичайно, канони 9 і 17 Халкідонського собору найліпше урівноважують і доповнюють канони сардикійського собору. А тому послухаймо, з приводу цього, видатного коментатора Зонару: "Сенс цього (сардикійського) канону полягає ось у чому: він розподіляє судові повноваження (юрисдикцію). Коли єпископ звинувачує іншого єпископа, або коли священик звинувачує єпископа, тоді суддею (у їх справі) виступає той митрополит, якого канон називає екзархом діоцезії (єпархії). Але коли екзарх судиться зі своїм митрополитом, тоді у цій справі він повинен звернутися до юрисдикції єпископа Константинопольського.

 

   Але ніколи не траплялося, щоб константинопольський єпископ не виступав у ролі судді усіх митрополитів. Він був суддею лише тих митрополитів, котрі були йому підпорядковані.Тому  він не міг чинити суд над сирійськими, палестинськими, фінікійськими чи єгипетськими митрополитами, діючи відтак проти їх волі. Адже, скажімо, сирійські митрополити чинили послух антіохійському єпископу;  своєю чергою, палестинські (єпископи) підпорядковувалися єрусалимському; єгипетських же єпископів міг розсуджувати лише олександрійський єпископ. Тобто вирішували позови між ними (митрополитами) ті (єпископи), які  володіли правом розпоряджатися (митрополитами), як підпорядкованим їм у юридичному відношенні."(14) Таке пояснення повністю відповідає православному вченню про застосування першості, у такому вигляді, у якому вона має існувати в Православній Церкві.

 

           Співпраця (часто тут мова йде про термін "лояльність") як духовна, так і патріотичне завжди необхідна між національною церквою і державою. Єдність Православної Церкви реалізується, відтак, у єдності віри і визнання кожною Православною Церквою, інших церков-сестер, у чистоті їх апостольських традицій і таїнств, які вони поширюють. Але багато суворих обставин виникло протягом століть, які глибоко змінили критерії визнання Православної Церкви однією або кількома іншими автокефальними Церквами. Проголошення автокефалії якоїсь однієї Церкви, якщо воно, зрештою, було реалізовано, визнанням її з боку Константинопольського патріарха в тісній взаємодії з базилевсом (імператором), потребувало завжди візантійської імперської моделі, на яку та чи та церква посилалася, щоб пояснити й обгрунтувати набуття автокефалії, що на початку самого процесу виражало волю державного правителя, обставини, в яких зароджувалася нова Помісна Церква в той час - коли у державі правили імператор, король чи принц. Це воля «князя» неодмінно пов'язувалася з волею єпископату, і призначеного предстоятеля нової національної Церкви, які чудово усвідомлювали  абсолютну і істотну заповідь Господню: "Навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, Сина і Святого Духа.» (Мф. 28, 19-20). Саме  величне  усвідомлення скорятися аж до самої смерті всім заповідям Господнім і особливо цій останній, завжди, впродовж всієї своєї історії, надихало єпископів Української Православної Церкви в боротьбі за існування автокефальної Православної Церкви в межах української держави.

 

 

 

Історичні обставини виникнення перших автокефальних церков, пов'язані  із зменшенням візантійських земель.

 

 

 

     Розглянемо тепер, яким чином здобувалася автокефалія тих помісних церков, які нам відомі сьогодні упродовж тривалої історії Церкви, починаючи з 8 ст. Автокефальною церквою, яка вже існувала незалежно від Константинопольського престолу, була Кіпрська Церква, заснована апостолом Павлом, і все ж, хоча вона володіла всіма титулами для того, щоб нею бути, вона ніколи не стала патріархатом, і свою автокефалію отримала в 437. На самому краю Східної Римської імпері існувала існувала також Грузинська Церква, і бодай на якусь мить звернемо до неї свою увагу, бо вона являє собою  напрочуд підходящий приклад того, як у її справи мало місце втручання світського імперіалізму з боку Московського, так і з боку Константинопольського Патріархату: засновником цієї Церкви був Св. Григорій Просвітитель, і вона набула статусу автокефалії в 484 р., ще задовго до утворення автокефальних церков у Болгарії і Сербії, про які ми і поведемо мову трохи згодом. Посада єпископа, - а єпископи  у ті часи брали шлюб - у цій церкві переходила від батька до сина, по довгій і єпископській святительській лінії, що є унікальним прикладом в історії Церкви, тому що ця традиція була схожою на кумівство, хоча за своєю суттю все виглядало інакше. До 6 ст. ця традиція зникла. Коли ж Грузія була приєднана до складу Російської імперії, Священний Російський Синод свавільно скасував земну автокефалію Грузинської Церкви. А в вихорі більшовицької революції

 

ця церква знову проголосила свою колишню автокефалію і, як зазвичай, Константинопольський Патріархат був останнім, визнавши її у ... 1989 р.!

 

   Першою автокефалією народу, нещодавно навернутого у християнство, була автокефалія болгарського народу, який дуже  часто перебував у стані війни з Візантійською імперією. Вона (болгарська автокефалія)  додалася до існуючих церков: п'яти  патріархатів: Римського, Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського, Кіпрського і могутньої франко-німецької каролінгської церкви.

 

  Автокефалія болгарського патріархату пов'язувалася з наверненням князя Бориса-Михайла: одразу ж після  свого хрещення, правитель не уявляв такого стану речей, за якого нова болгарська національна церква, - а Болгарія тривалий час перебувала  в стані війни з Візантійською імперією - могла б залежати від Матері-Церкви (Константинопольської), що викликало б патріотичні почуття до Візантійсько-Римської імперії. Для правителя було просто неможливо і немислимо, щоб бути змушеним слухати у своєму соборі, як поминають Патріарха Церкви тієї нації, з якою він  мав постійні конфлікти (болгари і греки воювали між собою 150 років) і єпископи своєї країни могли б приймати від Константинопольського патріарха непатріотичні настанови, - така річ являла собою нестерпне втручання у справи правителя цієї помісної Церкви. Патріарх Фотій і імператор Михайло, як  і його наступник Василь, зрештою, зрозуміли  і пішли назустріч його домаганням. Будь-який заводив би справу у глухий кут. На цій умові Борис-Михайло впровадив візантійський імперський принцип двоголового орла, який символізував дві влади у народу - владу імператора і патріарха. Його церква мала бути національною. Саме його син, цар Симеон, котрий з превеликими труднощами, отримав, насамкінець, від імператора Константинополя Романа I Лекапена (16) і Константинопольського патріарха Миколая Містика, автокефалію і патріарший статус для своєї Церкви (924 -927), яка згодом мала свій осідок в Охріді, і сам болгарський цар отримав для себе титул василевса (імператора). Наприклад, другий болгарський патріарший престол у Тирново був заснував болгарський імператор Калоян у 1204 р., спочатку за канонічним схваленням папи римського  Інокентія III  і нарешті в 1234 р., коли новий болгарський патріархат був визнаний Константинополем, його патріарший статус був підтверджений для володільця верховного престолу - патріарха Йоахима Тирновського. Це перша автокефалія, яка стала пробразом всіх майбутніх автокефалій, які виникали слідом за болгарською у Східній Європі аж до нашого часу.

 

  Розгляньмо механізми, які існували на початку всіх цих давніх автокефалій: по-перше, завжди існувала потреба в указі світської влади, щоб підтвердити народження нової автокефальної церкви. Саме тут, у народженні нової держави, яка впорядковувалася разом з автокефальною церквою за візантійським зразком, проростало могутнє коріння всіх церков-націй  з кінця 19 ст. і до початку 20 ст., водночас зі створенням або відродженням нових патріархатів, після розпаду Турецької імперії.

 

    Сербська Церква, за допомогою дипломатичних заходів святого Сави отримала від нікейського імператора Феодора Першого Ласкаріса (1205-1222) і від патріарха Мануїла I Сарентеоса (1217-1222) статус «автокефальний архієпископ" в 1219 р., втілений єпископською хіротонією святого Сави. Цей унікальний приклад в історії Церкви зі статусом"автокефальний архієпископ", який в своїй особі поєднував всю «соборність» нової Помісної Церкви: святий Сава виконував усі справи сам, втілюючи, між іншим, у своєму єпископському сані в єпископаті  апостольське правило 34; він сам вирішував, хто має прийняти рукопокладення на сан єпископа (бо ж не було жодних інших місцевих єпископів, які могли б зібратися у відповідності до апостольського канону 34, щоб узяти участь в обранні), але він успішно представляв з канонічного й еклезіологічного погляду повноту усього єпископату завдяки цьому канонові, специфічному для нього, про «автокефального архієпископа." Цей унікальний приклад в історії, є підтвердженням того, що, надаючи усі ці привілеї  першому єпископові, імператор і патріарх (в Нікеях) визнали автокефалію нової Помісної Церкви, не тільки як реальність (було ж надано хрисобуллу), але як принцип для кожної нації, який випереджав у цьому питанні наявність єпископату, якого ще не існувало, і зосереджуючи у руках його першого предстоятеля всі привілеї повної автокефалії, якій, зазвичай, потрібно було мати в розпорядженні, принаймні, троє чи четверо єпископів.

 

 

 

Постійні розколи і анафеми на початку утворення  нових автокефальних Помісних Православних Церков у 2 тис.:

 

 

 

   Заснування і першого сербського патріархату також пов'язувалося з волею монарха - яку  виражав князь Стефан Урош IV Душан - король сербів, котрий правив з 1331 по 1346 рр., який згодом був імператором  сербів і греків з 1346 до 1355. Саме за підтримки афонських ченців, у яких він був покровителем, він зміг піднести престол у Сербії, доти архієпископський, до патріаршого статусу, який був втрачений за часів панування  Османської імперії, а потім знову відновлений на початку 20 ст., - як ми й побачимо далі (Охрідський патріархат був заснований за указом імператора Василя II в 1019 р.). Це, безперечно, мало важливе значення для посвячення на імператора, бо ж церемонію самої коронації проводив патріарх. Але єдиною гарантією для утвердження династичної спадкоємності, мав бути патріарх, прикріплений до національної церкви нової імперії. Душан проголосив себе базилевсом на Різдво 1345 р., поставши перед неможливістю привезти патріарха Константинопольського чи папу (насамперед потрібних для церемонії, попри те що розкол між Римом і Константинополем був остаточно оформлений ще аж з 1054 р.!) Коронацію було влаштовано в Скоп'є у неділю Воскресіння Христового під верховним головуванням болгарського  патріарха  Симеона, архієпископа Охридського Миколая I і за участю численного представництва настоятелів головних афонських монастирів, які були духовними хрещеними батьками нового імператора, котрий був у них покровителем. Сербський архієпископ Йоанникій, відтак, був зведений до патріаршого сану і він інтронізував на престол Душана як  сербського і грецького імператора. Коли й сам Іоанн Кантакузанський став базилевсом у 1347 р., він, вочевидь, не міг погодитися з тим, що сербський правитель носить титул базилевса і що нова сербська Церква розтерзана від впливу патріаршої Константинопольської Церкви, яка піддавала під сумнів його владу як канонічну, так  і владу над суверенітетом, яким користувався півострів і Афон, якою де-факто і трохи згодом де-юре володів  сербський імператор: тож у 1350 р. вступила у дію симфонія, яка єднала імператора і Константинопольського патріарха, що проявилося у відлученні і анафемі, яку виголосив новому сербському патріархові і  правителеві цієї нації, патріарх Калліст I (1350-1353 і 1355-1363), учень святого Григорія Палами. Згідно з ухвалою, за змістом надто суворою, відлученню з Православної Церкви підлягали не тільки дві головні дійові особи, але й всі землі сербів. Тож приєднання півострова (гори Афон) до нової сербської імперії, між іншим, за згодою його мешканців, святогорських ченців, і саме створення нової держави, розглядалося як поява суперника для імперії, викликало несамовиту лють з боку  панівної церкви в регіоні (тут константинопольського патріархату, як сьогодні московського патріархату до українського патріархату) проти Церкви нації, яка взяла курс (як, наприклад, Україна сьогодні), на те, щоб здобути свою незалежність і  законним шляхом означити свої нові національні і  церковні кордони. Тут, як видно, немає нічого нового під сонцем другого і третього Риму.

 

     Ми твердимо, що геополітичний фактор, - адже ці приклади неодноразово повторювалися в історії помісних православних церков, завжди був головним мотивом для ухвалення свавільних рішень про виголошення цих анафем, в той час як лише питання про чистоту православної віри неминуче призводили до розколів. Безсумнівно ж, що за цими анафемами влада та територіальні претензії, в будь-яких імперіалістичних Церквах (вчора Константинополь, сьогодні - Москва) виступали  виконавцями волі князя. Це анафема, спрямована для того, щоб завдати  удару сербському патріархатові і сербському народові, була скасована лише через 25 років, у 1375 р. під час правління сербського князя Лазаря і константинопольського патріарха Філофея (1353-1354 і 1364-1376).

 

    Цей принцип діяв і  діятиме свавільним чином, у звязку з неодноразовими розколами наприкінці 19 і на поч. 20 ст., коли давні православні народи Європи (Болгарія, Сербія, Греція, Румунія), звільнені від османського ярма, перетворилися на суверенні держави. З огляду на те, що їхні національні  православні Церкви, чия автофекалія деяких з них (болгарської і сербської церков), зазнавали від турків несправедливих утисків за потурання константинопольського патріархату, вони вимагали, не питаючи дозволу на те у константинопольського патріарха, проголошення колишньої автокефалії для своїх церков. У випадку з Румунією та Грецією, нові держави не хотіли, щоб їхні національні церкви підлягали патріархату, який прислуговував світській владі, осоружній їм,  занепалої Оттоманської імперії!

 

 Цікавий приклад з еклезіологічної точки зору відновлення сербського патріархату, який не мав нічого спільного з Константинополем: мова йде про примарний карловацький патріархат. Першим, хто посів престол у Карловіцях в 1690 р., був Арсен Черноєвич, Патріарх Печський, котрий організував велике переселення сербів у кількості  тридцять сім тисяч сімей до Австро-Угорської імперії. У своєму імперському указі від 20 серпня 1691 імператор Леопольд визнавав за сербською православною Церквою її цілковиту незалежність, а  патріарха фактичним громадянським і релігійним лідером сербів в імперії. І в наступні роки саме католицький австрійський імператор заступав собою місце православного візантійського базилевса для того, щоб надати автокефалію своїй  місцевій православній церкві, хоча й належав до іншої християнської релігії. Так само, як імператор Іоанн V Палеолог (1341-1376 і 1379-1391), який став католиком, продовжуючи правити імперією і місцевою православною церквою, видавав укази на її користь. Наступник Арсена на патріаршому пєчському престолі Каллінік,  відповідно до православних еклезіологічних принципів, проголошених у цій статті, надав  автономного статусу карловицькому осідкові, який, відтак, у цій справі нічим не завдячував Константинополеві. Друга сербська національна церква зросла завдяки новій еміграції у 1738 і 1788 рр. Вона стала патріаршим престолом згідно з імперською ухвалою Австрійської імперії в 1848 р., в чисто еклезіологічній традиції візантійських імператорів, тож патріархат і автокефалія нічим не були зобов'язані  Константинополеві. Цей патріархат зник з розпадом Австро-Угорської імперії під час 1-ої світової війни 1914-1918 рр. Але цей приклад являє собою канонічну юриспруденцію, який слугує доповненням до всіх вже згаданих у цій статті на користь легітимності заснування нашого патріархату. Можна також згадати про існування першої румунської автокефалії: мова йде про карловицький патріархат, який певний час у своїй історії  під своєю канонічною юрисдикцією мав частину румунської Трансільванії і частину румунської Буковини, яка тоді входила до складу австро-угорської імперії. У ній було надано автокефалію 24 грудня 1864 р. за юліанським календарем, (5 січня 1864), і Румунській Православній Митрополії, яка мала свій осідок в місті Германштадт, нинішньому Сібіу. Румунська Буковина і Трансільванія стали автокефальними ще до об'єднання всіх румунських князівств. І ця автокефалія, яка також нічим не завдячувала Константинополеві, невдовзі поширилася на решті території Румунії.

 

 Наразі ж, ще раз ми дошукаймося достеменної відповіді на всі ці питання  у зв'язку з Київським патріархатом.  

 

 

 

Давній еклезіологічний принцип: Мати -Церква ніколи

 

 не може стати дочкою її Церкви-дочки.

 

 

 

         Тепер розгляньмо інший аспект вимоги, що її висуває Святійший Патріарх Київський Філарет і, звичайно, весь єпископат українського патріархату, зрештою, і  шанована українська греко-католицька церква, - це те, що Церква- Мати, українська церква не може бути церквою своєї доньки: тобто Московського патріархату!   Давній еклезіологічний принцип ще від початку утворення верховенства престолів ліг в основу побудови Церкви. Цей принцип  почали застосовувати з часів другого Вселенського собору (Константинополь I) в 381 р., за правління імператора Феодосія Великого, який створенням головного престолу прагнув освятити столицю імперії, керуючись тим принципом, що влада і вагомість престолу не випливають зі свого апостольського походження (а саме таке твердження підтримувала римська церква), а натомість зі свого політичного значення в імперії, бо ж він сам є імператор, що за своїм священним характером надало вагомого значення престолові  і єпископові, який його посідає. В цьому і полягає весь сенс константинопольського канону 3: "А єпископ Константинополя, між іншим, повинен мати примат честі після Римського єпископа, тому що це місто є новий Рим". Відтак, зрозуміло, що особа імператора є священна, а не лише особа одного апостола, який надав містові переважне місце. Цей принцип постійно розділяє православних і католиків, останні ж, вбачаючи у верховенстві престолу лише  його  заснування апостолом, не розрізняють того, що апостоли подалися  до столиці лише з тією метою, щоб у ній поширити благовістя якомога більшій кількості людей. І крім того, якби цей принцип був  правдивим, тоді саме Єрусалим, який слухав Саме Слово, Його проповідь, мав би бути першим престолом, місто, яке слухало і після П'ятидесятниці євангельську проповідь від усіх апостолів, в тому числі і від Петра! А що й казати, якщо хтось оминаючи Єрусалим, говорить з лукавством чи озлобленням: "що це місто не слід брати до уваги, мають значення лише подорожі апостолів за межами Єрусалиму". Але ж не завжди і в цьому разі буде Рим, якому б належало віддавати Петрову першість Петра, бо ж саме в Антіохії було засновано престол у 38 р. апостолом Павлом і то ж корифеєм апостолів (і однозначно лише згодом у Римі), ще до їх прибуття у Рим! Якби принцип апостольського і петрового заснування визначав першість престолу, то якраз Антіохійський патріархат, патріарх якого ще раніше Риму був наступником Петра, мав би тоді  бути першим осідком.

 

     Не розтлумачуючи суті цього канону, ми вирізняємо в ньому один важливий момент: стародавня столиця - резиденція імператора чи короля, засновниця апостольської місії, навіть якщо вона перестає бути столицею, зберігає в себе священний характер верховного престолу у вічності Церкви.

 

   Рим, покинутий імператорами, залишався першопрестольним, тому що він був першою імператорською резиденцією і першою столицею. Ми бачимо, що цей принцип застосовується і щодо Києва, який є початком усіх руських міст і взагалі колискою і генезою поширення християнства на великих просторах руської землі. Київський престол для Русі, як римський для Заходу був джерелом для всіх місцевих митрополій. Володимир і Москва виникли завдяки першим місіям, відрядженим з Києва; і не Київ виник зі столиці, яку він сам і заснував, тобто, з Москви! І, як мовиться у константинопольському (соборному) каноні 3, саме важливе  політичне значення міста відіграє тут першорядну роль, тому правитель і засновник всієї Русі Володимир визначив святе місто Київ як Матір всіх церков руських "монархом якого він був і залишається на небі як рівноапостольний для  всієї Русі, як ми й величаємо цього великого святого в Православній Церкві.

 

    Другий еклезіологічний принцип ще більше посилює провідне місце  Києва у всій Русі, і, отже, зверхника його єпископського престолу. Один з аргументів, висунутих супротивниками, з-поміж яких виступає і нинішній патріарх Московський полягає в наступному: автокефалія була надана московському, а не київському престолові, який, як вважає патріарх, як і його попередники, фактично ipso facto  сам  підопрядкував себе московському престолові. Можливо, слід ліпше знати історію, та й взагалі бодай у загальних рисах еклезіологію і канонічне право, щоб підтримувати такий аргумент.

 

  У перші  сторіччя Церкви ми бачимо точне відображення ситуації, повязаної зі спробою підпорядкувати престол одного міста, яке втратило значення, іншим. Таким було місто Елія Капітоліна (18) відоме до і після під іменем Єрусалим, Матір всіх Церков. Могутній митрополит Кесарії тримав це крихітне місто під своєю юрисдикцією, і як Москва стосовно Києва, він спирався на політичне значення свого міста, щоб застосовувати свою владу над зверхником престолу міста, яке бачило розп'ятого, похованого і воскреслого нашого Господа Бога і Спасителя Ісуса Христа. Його аргумент був простий: центром регіонального життя більше не була Елія, а він був перенесений у його єпископське місто Кесарію. Саме такий аргумент переважатиме згодом стосовно підпорядкування Києва Москві. Київ, звідки, власне, почалося навернення всієї Русі до християнства, буде підпорядкований Москві, яка перетворилася на могутнє місто, у якому знаходилася резиденція князя.

 

    Знайдення на острові Св. Єлени Хреста Спасителя в 326 р. і побудова першої базиліки повернули втрачену славу місту. Але й відомо те, що ще Св. Кирило Єрусалимський (350-386) опирався зазіханням на владу кесарейського предстоятеля, чиє місто Кесарея тоді було столицею Палестини і  зверхник якого Акакій, аріанин,  тричі відсторонював з посади святого Кирила з еклезіологічних мотивів:  Кирил відмовився бути у залежності від кесарійського престолу. Як не порівняти дві ситуації, які достеменно нагадують ту ж ситуацію, що виникла нині між Москвою і Києвом?

 

   Посвячення Святого Міста як патріаршого престолу повернулося до святого Ювеналія (419-458), який на Вселенському Халкідонському Соборі (451) надасть своєму престолові патріаршого статусу, якого доти не було, незважаючи на протести римської церкви. У своєму зверненні щодо проведення 5-го Вселенського Собору в Константинополі (553), імператор Юстиніан констатує цей факт, згадуючи про п'ять патріарших престолів за порядком, який зберігся за традицією: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія і, нарешті, Єрусалим. Він ясно зробив натяк на Святу Пентархію, яка користувалася великим успіхом. Ці прецеденти  як за формою,так і по суті, містили принципи, які слугували моделлю і еклезіологічним зразком  для вивищення міста Києва у 20 ст. до  патріаршого престолу як Матері всіх  міст і  церков руських, от- як Єрусалим є Матір  церков усього світу, Київ  є руський Єрусалим"!

 

Часто ми чуємо від тих, хто стверджує про розкол, у якому перебуває майже 20 мільйонів українців віруючих, які є членами нашої святої Церкви, такий аргумент: київського патріархату ніколи не було! Ми їм відповімо, щойно взявшись до вивчення цього питання, що до 451 р. Матір всіх Церков (Єрусалим) також не володів патріаршим престолом, в той час як інші патріархати існували тривалий час. Скажемо їм і те, що до початку 20 ст. не існувало й румунського патріархату, і те, що саме  палата депутатів і сенат  цієї нації запропонували вивищення Бухареста до патріаршого статусу, і що новий румунський патріархат також пережили тривалий у часі  розкол з Константинополем, щоб водночас проголосити свою автокефалію, яка виводила його з-під юрисдикції Константинополя, його столицю та патріарший престол. Крім того, згадаймо, що всі останні сучасні автокефальні церкви поч. 20 ст. - болгарська, сербська, румунська, Елладська церква, потерпали від тривалого розриву з імперіалістичною Церквою: від Константинополя, як і зараз всіляких утисків чинить Москва! Але ці ж церкви, проявляючи лицемірство благочестивих фарисеїв, забуваючи своє минуле, вже  сьогодні шикуються в одну шеренгу з Москвою супроти шанованої і тисячорічної за віком Помісної Української Церкви. Згадаймо про тривалість цих розколів, які ятрилися не одне сторіччя і в яких був один і той же мотив: застосування еклезіології про Помісну Православну Церкву для нації, як і для України сьогодні, і як для Македонії, яка опинилася в такій же ситуації віч-на-віч із сербським патріархатом, що й наша Церква перед московським патріархатом.

 

    Проголошення автокефалії болгарської церкви в 1185 р. призвело до розколу з Константинополем, який тривав аж до 1234 р., коли Болгарська Церква отримала вперше визнання своєї автокефалії від Константинополя. Тривалість першого болгарського розколу становила 50 років. Проголошення повної автокефалії сербської церкви в 1446 р. царем Стефаном Душаном і не визнавалося аж до 1475 р. Тож перший сербський розкол тривав 29 років. Константинопольський патріархат, як ми бачили, відлучив сербську церкву протягом усього цього періоду. А проте, рукопокладення і таїнства, здійснювані в обох Церквах в ці періоди розколу, на даний час вважаються цілком чинними в православній церкві. Повторне відновлення печського патріаршества у 1528-1534 рр.з  відлученням і відстороненням з посад тривало шість років. Третє відновлення патріаршества відбулося без заходів відлучення у 1557 р. і  тривало аж до нової його ліквідації у 1766 р. Проголошення автокефалії Елладської Церкви у 1833 р. королем Оттоном не визнавалося аж до 1850 р. Період розколу розтягнувся на 17 років. Повторне проголошення автокефалії болгарської церкви у 1872 р. не знаходило визнання аж до 1938 р. Тривалість останнього болгарського розколу становить 66 років, а загалом  116 років, - саме стільки часу болгарська церква перебували в розколі з Константинополем. Константинополь відлучив болгарську церкву від спілкування у всі ці періоди. Проте, здійснювані рукопокладення і таїнства в цій Церкві в ці періоди нині вважаються повністю чинними у Православній Церкві. Хіба ж можна тоді казати, що, оскільки ці місцеві церкви мали своїх святих протягом всього періоду розколу, до нього і після, ніби в якийсь момент в своїй історії втратили благодать і харизматичну єдність з Православною Церквою? Вони, звичайно, втратили в якийсь момент у своїй історії юридичну єдність з церквами-сестрами, але вони ніколи не втрачали харизматичної єдності. Адже харизматична церковна єдність не піддається жодній правовій формі, вона дається в Дусі Святому для повноти Тіла Христового, тобто  Церкві. Святий Дух як Кров для Тіла, живить усіх своїх членів через Главу, яка у них також є Серце: через Христа! І рука не може сказати іншій руці: "Ти не належиш до цього тіла"; і одна нога не може сказати іншій нозі: "Ти не належиш до цього Тіла..." Ці розколи, які були несправедливо звалені на більшість автокефальних церков, які сьогодні зодягнуті у блискучі лати канонічності, забули, що вони перейшли цей шлях, і що на ньому вони прибрали вигляду мученика, який під час переходу через пустелю, підніс їх еклезіологічне увідомлення про утвердження помісної Церкви місцевий як заслін від всілякої єресі у всіх формах панування іншої церкви над автокефальною помісною церквою. Ці розколи не є результатом божественного рішення, а результатом імперіалістичної політики, людської влади, рішень, прийнятих без Духа Святого, який. між іншим, повинен діяти на управління Церквою. Ці факти важливо пам'ятати, коли настане час для діалогу з іншими Православними Церквами посестрами.

 

 

 

Виготовлення святого мира як ознака повної автокефалії згідно з традиційною еклезіологією Православної Церкви.

 

 

 

 Ми обмежимося стислим викладом теми, бо ж нашим українським і російським читачам добре відома рання історія української церкви, що спонукає нас з'ясувати всіх найбільш знакові факти, які мали стосунок до утвердження Київської і всієї руської митрополії як національної церкви українського народу. Ми окинемо поглядом  конкретні, ті чи ті, події, які у довговіковій історії становлення української нації привели до народження  української автокефальної митрополії.

 

     Цей процес бере свій початок з волі князя Володимира, котрий діяв достеменно у такий же спосіб, що й болгарські і сербські князі у справі навернення свого народу у християнство і надання йому незалежної помісної церкви. З цією метою він звернувся до двох співімператорів Василя II і Костянтина VIII і до константинопольського патріарха Святого Миколая Хрисоберга, вони ж відрядили до нього першого митрополита Київського, святого Михайла (в його почті перебувало шестеро єпископів). Він же  охрестив Володимира в Херсонесі (989) і взяв участь у його шлюбі з принцесою Анною, яка була сестрою двох співімператорів. Потім він (Михайло) прибув у Київ для всенародного хрещення мешканців міста у водах Дніпра. Ми бачимо, що принципи перших автокефалій були закладені з самого початку утворення  цієї Церкви: воля її князя, який звернувся в Константинополь, і відрядження звідти  першого єпископа. Невдовзі, навіть якщо слово  автокефалія не вимовлялося, мало місце вивищення нової помісної руської церкви, а водночас, відповідно до візантійської імперської моделі, підпорядкування її владі князя, який вибирав  собі предстоятеля, митрополита Київського, підтверджуючи, наприклад, чинність обрання у якомусь місці, де свого часу просили Константинопольського Патріархату обрати для них якогось митрополита. Так, наприклад, ми бачимо, як один грецький митрополит Феопемпт вирушив до Києва, якого на прохання князя Ярослава Мудрого, відрядив патріарх Олександр Студит (1025-1043) і імператор Михайло IV. Починаючи з цього часу, нам відомо, що, з огляду на відстань, було неможливо проводити обрання єпископів в Константинополі: вибори стали місцевими і Руська Церква була зорганізована відповідно до Апостольського правила 34, яке визначає поняття про автокефальні церкви. Крім того, канонічна територія константинопольського патріархату обмежувалася давніми кордонами імперії, і вони ніколи не охоплювали величезних руських просторів. Наголосимо на тому, що у список, який регулярно складався  імперською адміністрацію стосовно ієрархії митрополій, архієпископів і патріархатів імперії, не вносилася Русь.

 

     На якусь мить зупинімося на цьому харизматичному привілеї виготовляти святе миро предстоятелем помісної Церкви. З плином часу увійшло у вжиток виготовлення Києвом святого мира, що, за словами професора Троїцького, було однією харизматичних ознак повної автокефалії, і вже на самому початку своєї історії надало привілей для предстоятеля київського престолу.

 

    Безсумнівно, це було беззаперечною ознакою повної автокефалії Помісної церкви. Ось кілька прикладів: сьогодні Грецька Автокефальна Церква має, згідно з твердженням Константинопольського Патріархату, лише обмежену автокефалію, і вона не може виробляти самотужки власне миро, беручи його в обов'язковому порядку у Константинопольському Патріархаті. Вона, крім того, не може створити іншу автокефальну церкву, і якби вона зробила б такий крок, то негайно була б відлучена від спілкування  Великою Церквою! Ні Грецька Церква, ні Кіпрська Церква, ні Болгарський Патріархат, ні Грузинський Патріархат, ні давня чехословацька автокефальна Церква (тепер розділена на дві окремі одиниці), отже, в еклезіологічному розумінні не можуть бути нарівні з Константинопольським Патріархатом. Той факт, що вони отримують Святе Миро від Константинополя, наближає кожну з цих церков до автономного статусу, який не володіє статутною церковною повнотою, яку мають автокефальні Церкви. Грецька Церква, отже, у фундаментальних аспектах свого церковного життя, підпорядкована рішенням константинопольського патріарха. В часи оттоманського панування патріархати Олександрії, Антіохії і Єрусалиму отримували святе миро від константинопольського патріархату, який, відтак, обмежував владу їх автокефалії. Правильно і те, що обрання їх патріархів проводилося постійно діючим синодом константинопольського патріархату, і такою ж мірою воно залежало від згоди імператора в добу візантійської імперії. Згідно з православним ученням про "одну Церкву", кожна велика помісна церква є  "одна Церква" і з огляду на цю реальність, вона володіє всім, що належить "одній Церкві". У своєму житті вона не підпорядковувалася будь-якій церкві, яка була б вищою і яка перебирала б на себе певні дії; от- як слушно, коли вона виготовляє своє миро чи засновує нову місцеву церкву. Цікаво, що Кіпрська Православна Церква, давніша ніж Константинопольський патріархат,  ще й нині отримує від нього святе миро, ймовірно,  це також спадщина оттоманського панування. Ця доктрина  не була розроблена впродовж турецького періоду константинопольського патріархату, але за сто років до падіння Константинополя, як підкреслює професор Троїцький у питанні про визначення різновидів автокефалії: "У документах церковного права міститься, між іншим, твердження, що крім звичайної церковної автокефалії, існує автокефалія обмежена і звужена, "ουκ ολοκληρον -не цілковита". Патріарх константинопольський Калліст говорить про цю обмежену автокефалію "не цілковиту - ουκ ολοκληρον", погоджуючись з нею у своєму листі 1345 р.,  до болгарського патріархату Тирново. У тому ж столітті (1346-1375), патріархи константинопольські скасували відлучення від спілкування сербську церкву для перетворення її обмеженої автокефалії, яку було надано за часів святого Савви, на повну автокефалію. Константинопольська Церква надала обмежену автокефалію Сербській Церкві в 1879 р. і Польській Церкві в 1924 р. Обмежений характер цього типу автокефалії виражається в літургічному, адміністративному, фінансовому та міжцерковному плані. Літургічні обмеження включають, наприклад, зобов'язання для Церкви дочки поминати ім'я глави церкви-матері і прийняття від неї святого мира (олії). "Слід зазначити, однак, що на думку  великого еклезіолога "концепція обмеженої автокефалії не знаходить жодної канонічної підстави, а навпаки, вона повністю виключена канонічною структурою, яка виступає за рівноправність автокефальних церков. Ця концепція є винаходом церковних політиків Константинополя, які прагнуть підтримувати, бодай якийсь вплив на ті частини, які відділені (через автокефалію) від Константинопольської Церкви, з метою мати матеріальну підтримку з їх боку. Отримавши владу від апостолів через апостольське спадкоємство, кожна Автокефальна Церква рівноправна з іншими, і будь обмеження зумовлене цими правами є порушенням канонів, які забороняють втручання однієї церкви в справи іншої без  запрошення останньої." (19) Висновок, який, напевне ж, стосується всіх інших автокефальних православних Церков, полягає в тому, що привілей виготовляти власне святе миро, яким навіть не володіє, як ми вже підкреслювали, Грецька Автокефальна Церква і шанована апостольська Церква Кіпру, але яким натомість володіє тимчасово київський престол, є незаперечним доказом його повної автокефалії.            Інший фактор, на якому зрідка наголошують, істотно доводить церковне верховенство Києва над Москвою: це, дивним чином, виникнення права, яке було визнано Константинополем за новим Московським Патріархатом виготовляти власне святе миро. Ми пам'ятаємо, що автокефалію від Москви з її вивищенням, як ознакою патріаршества, було здобуто за допомогою сили. Цар Федір Іванович і така сильна особистість у князівстві як регент Борис Годунов, у 588 р. запросили у Москву патріарха Єремію II  з Константинополя, який був політично ослаблений оттоманським пануванням. Вони почали, обмежувати його свободу, заважаючи йому повернутися до Константинополя. Одна "традиція" існувала тоді в Москві (яку багато хто з літописців описують у своїх розповідях), - ув'язнювати приїжджих іноземців,  яким влаштовували гарний прийом, але які ніколи більше не мали права, під страхом смертної кари, навіть просто заявляти про повернення на свою батьківщину або ж спілкуватися з неросіянами у столиці. Тож патріархові запропонували перенести свій осідок до Володимира, під тим приводом, мовляв, залишаючись у Константинополі він перебуватиме під турецьким ярмом. Діставши у відповідь рішучу відмову, зважаючи на обставини, йому запропонували ще пряміше стати патріархом Русі з престолом  у Москві. Тоді, нарешті, (ми передаємо всі перипетії цієї історії),  патріарха, який, зазнаючи утисків, бачив, безсумнівно, що дні його завершаться у Москві, якщо він відмовиться вивищити престол в Москві до патріаршого статусу із одночасним проголошенням автокефалії і звершити інтронізацію, після обрання з цієї нагоди, кандидата, призначеного царем Борисом; це був кандидат, якого константинопольський патріарх не бачив навіть у вічі до цього дня! Таким чином, 26 січня 1589 р. за юліанським календарем, було звершено не інтронізацію, але свого роду повторну єпископську хіротонію, яка виходила від традиційного православного Типикона, коли, покладаючи на нього Євангеліє з молитвою єпископського рукопокладення, виголошувалося:" Божественна благодать  повеліває найбільш благочестивому архієпископу Іову стати Патріархом Московським і всієї Русі" Але Єремія не міг нічого сказати, тому що все було в руках могутнього регента і посвятив патріарха Іова - його (Бориса Годунова) улюбленця. Він також особливо не спантеличився з цього, бо ж така практика князя призначати свого кандидата для обрання його верховний престол існувала в усіх монархіях і була закріплена у Візантійській імперії в добу її розквіту. І саме тут надається дозвіл новій церкві  самостійно виготовляти власне святе миро. Патріарх  по-своєму перетлумачив і такий аргумент: оскільки це право було надано принаймні після 14 ст. (точна дата не відома) київському престолові, миро було перевезено з цього престолу, яке, однак, він зберігав собі, у новий, московський осідок! Ось так у канонічному праві, як харизмі, право  виготовляти святе миро не виходило від права, наданого в той день  константинопольським патріархом московському патріархатові, але від визнання того, що це давнє право виходило з київського престолу. Навіть завдяки святому миро  було підтверджено становище київської митрополії як Церкви- Матері для Москви. Яким чином тоді нині автокефальні православні церкви можуть шикуватися в шеренгу  за Московським патріархатому, уявляючи, ніби  українська Церква є Церква-донька  Москви, і вона, отже ж, повинна, як і раніше залежати від її омофору, тоді як правда полягає якраз у протилежному: саме Москва є Церква-донька Київського престолу, Матері всіх руських церков. 

 

 

 

Ще одна ознака першості Київського престолу над  Московським, - його титул: митрополит Київський і всієї Руси -України.

 

 

 

Починаючи з 11 ст., після того, як князь Ярослав поставив першого руського митрополита у Києві (1051), святого Іларіона, призначення зверхника надалі вже не відбувалося у Константинополі, хіба що у рідкісних винятках. Було обрано його ( найчастіше ж митрополит призначався з волі князя, як, до речі, і в Константинополі), і один з його наступників, Ротислав, видав закон, згідно з яким що «віднині митрополити обиратимуться і призначатимуться на Русі, і то за згодою Великого Князя ". Але ще до цього указу, яким затверджувалася давно встановлена практика, ми бачимо обрання святого Климента в 1145 р. і  під час церемонії  рукопокладення його на єпископа, що відбувалося в Константинополі, йому було покладено на голову мощі святого Климента. Справді, в той час, коли патріархи автокефальних церков як от Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський віддавна обиралися постійно діючим синодом  Великої Церкви (Константинополь), реальна автономія в семантичному сенсі цього слова, автокефалія "де-факто" київського престолу, була значно більшою, ніж самостійність згаданих автокефальних церков і багатьох інших автокефальних церков, присутніх у межах Візантійської імперії. Ми не можемо простежити в цій статті всі наступні історичні етапи, протягом яких зміцнювалася  автокефалія де-факто київського престолу. Ми тільки маємо ті факти, які, на нашу думку, є найбільш знаковими для автокефалії української митрополії. Зокрема, сам титул, який надавався зверхникові: "митрополит Київський і всієї Русі України", передавав те, що носій його виражав цю першість. Вперше частково цей титул увійшов у вжиток наприкінці 11 ст., коли Русь розділилася на три частини, і міста і навколишні області, Київ, Чернігів та Переяслав опинилися під канонічною юрисдикцією лише митрополита Київського. Ми певні, що ця практика існувала вже давно, з початку 13 ст., коли у відомій анонімній хроніці про Суздаль в 1230 р., титул "Митрополит Київський і всієї Русі». Ми, зрештою, знаходимо ту назву, яку відтоді носили всі українські патріархи задовго до татарської навали, коли місто постійно було  митрополичим осідком: "Митрополит Київський і всієї Русі-України", такий титул носив митрополит Петро Акерович, який їздив на Ліонський собор в 1245 р., докази того, що він представляв "ad personna -особисто" свою Церкву як помісну руську церкву, і він, отже, не був представлений делегацією Константинопольського патріархату. Ще один випадок показує, що канонічні рішення на догматичному грунті, можуть нормально ухвалюватися лише за згодою Матері-Церкви в інтересах самої, власне, автономної митрополії, тому їх самостійно приймав могутній митрополит Київський: коли папа Григорій IX (1370 -1378) прийняв ухвалу про навернення "єретиків- русинів", він звелів змішаним подружнім парам (католицько - православним) розірвати шлюбне життя з православним (чоловіком чи дружиною), і то лише для навернення в католицтво православного (чоловіка чи дружини)! На домініканців було покладено величезне завдання займатися прозелітизмом. У відповідь на цю агресію, Блаженніший Митрополит Київський Кирило зажадав, щоб католики були перехрещені до їхнього шлюбу з православним (майбутнім чоловіком чи дружиною), і  цю вимогу він висунув, не радячись з Константинополем. А ще ж за допомогою київського князя Володимира, сина литовського правителя Ольгерда (1345-1377) він (митрополит) прогнав домініканців. У той час, Велике Литовське князівство займало  90% території, яка охоплювала Литву, Білорусь і Україну. Саме в цей період посилилася реальна незалежність могутнього київського митрополита.

 

 

 

   Розколи як провісники автокефалії "Де-факто" української митрополії.

 

 

 

   Саме в цей період ми бачимо, як проступав перший великий розкол між Києвом і Москвою, що віщувало про майбутній розкол в у усіх землях. Згадаймо, що принцип автокефальної Помісної Церкви для нації, як це було у Великого князівстві Литовському, зумовлювався нещодавніми завоюваннями, і впроваджувався в устрій Помісних Церков у Візантійській імперії і в сусідніх країнах. Соборні канони зазначали, що межі місцевої церкви входять у межі держави, де вона знаходиться нинішньому вигляді, але траплялися й винятки. Імператор - богослов Іоанн Кантакузанський написав листа українському (литовському) князю Вогиню-Любарту-Дмитру, щоб висловити свою категоричну незгоду з існуванням двох митрополій, одна з яких, київська, знаходилася на території Литви, а інша на території, залежній від московських князів, відтак,  розділяючи канонічну територію колишньої київської митрополії. Але ж треба  було ще й  брати до уваги хитке становище канонічної території київської митрополії, яке з огляду на завоювання її князями або втрачені землі, ніколи не був стабільним, і залежало від примх завойовників. Зрозуміло, що литовський князь, як і сьогоднішні керівники української держави, не хотів, щоб його митрополит перебував у залежності від церкви іншого народу (московських князів), з якими він раз-пораз вступав у конфлікти. Двоє кандидатів з'явилися в Константинополі, який був вибраний правителями як третейський суддя у їх суперечках, але ще й тому, що давній зв'язок з Церквою-Матір'ю ставив її  в очах обох конкурентів- ієрархів, в ролі нового Соломона. Вони прибули в 1353 р. у столицю. Кандидатом від московського князя був святий Алексій, кандидатом від князя Литовського був Роман. Патріарх Константинопольський Філофей (з котрим ми вже зустрічалися), підтримуючи ту думку, "Русь повинна управлятися лише однією неподільною митрополією", прийняв Соломонове рішення, щоб улагодити справу: діючий центр митрополії він переніс у місто Володимир, посвятивши при цьому обох митрополитів: Алексія, як митрополита Київського і всієї Русі, і Романа митрополитом всієї Русі, але зверхником новгородського престолу. Те, що мало статися, сталося: насіння розколу, посіяне Великою Церквою потроху розросталося. Роман, як і хотів цього, звісно, дуже законно, князь переніс свій престол до Києва,  Алексій же за підтримки московського князя і татар, і суто символічної, бо ж він не був на місці, патріарх Константинопольського, вирушив до Києва, щоб оволодіти своїм престолом, і ледь виніс ноги звідти, уникши, можливо, й смерті. Розкол  тривав і  з наступником митрополита Романа, святим Кипріяном. У 1354 р. під час другого вступу на патріарший престол у Константинополі святий Філофей, бажаючи покласти край розколу між Москвою і Києвом, написав обом супровивникам, що престол має бути один, як, власне, і один митрополит. Але ми все ще маємо справу з двома розділеними національними територіями і кожен з їх князів законно претендував на те, що потрібно мати національну церкву, незалежну від сусіднього і ворожого народу, зі своїм власним предстоятелем. Та ситуація дотеменно нагадувала нинішню, у якій Україна опинилася по відношенню до Росії. Литовський князь Ольгерд, який залежав від польського короля Казимира (1333-1370) звинуватив митрополита Алексія за його патріотичну прихильність до московського князя, і звелів замість нього обрати святого Кипріана митрополитом  Київським: отже. північні  князівства своїм предстоятелем визнавали Алексія, південні ж- святого Кипріана. Керуючись мудрістю, Церква канонізувала обох супротивників у ситуації, яка вже призвела б до виголошення  анафем, як нам нині відомо. Крім того,  було б неможливо в той час, у тій ситуації втратити одну руську митрополію, продовжує, бо ж дві держави у екклезіологічно прийнятному сенсі вимагали двох окремих помісних церков, знову ж таки за тією ж логікою, що й нині, як ми спостерігаємо, відбувається між Україною і Росією, Києвом і Москвою. Але слід додати ще одну неможливість:  московський князь Симеон Гордий помер від чуми (1353) і регентство у князівств, в часи правління дуже слабкодухого князя Івана, випало  святителеві Алексію, на якого, отже, лягла подвійна відповідальність - турбота про державу і Церкву, що a contrario дає доказ того, що у тій ситуації, в якій він опинився, Алексій не міг здійснювати першосвящениче служіння, незалежне від російської політики на польсько - литовсько - українських землях! Напевне ж, слід збагнути ті думки і почуття, якими переймалися у тій історії обидва супротивники: оскільки воля московського князя з еклезіологічного погляду полягала у тому, щоб панувати на Україні, а воля  київського князяу тому, щоб мати національну церкву, незалежну від Москви, то такий стан справ був би незбагненним для київського митрополита Кипріана, болгарина за походженням. У нього було уявлення про єдність давньоруської церкви і  після смерті святого Алексія, він поквапився оволодіти наступництвом великого першосвященика в Москві і об'єднати обидва престоли під свою владу. Насправді ж, честолюбний задум святого Кипріана сягав ще далі: він прагнув також зібрати під свою владу помісні церкви Галичини, Молдавії та Болгарії. Було б створено  все-слов'янську церкву, суперника для Константинопольського Патріархату. Він відрядив посольство в Константинополь в 1397 р., але, зрозуміло, що константинопольський патріархат і імператор виступили супроти такої ідеї. Не лише в Москві, але й не меншою мірою київські князі не хотіли створювати таку ситуацію: тож він (Кипріан) був вигнаний з Москви. Але повторимо - святий Кипріан щиро хотів об'єднати два престоли в одній руській церкві, долаючи їх розділення у двох державах-суперниках; але вже народження останніх і найближчих автокефальних Церков ввело його в оману. Хрещення народів починається із становленням якогось народу і в цьому сенсі, Київ під польським і литовським пануванням ставав незалежним народом. Зароджувався ще один: після смерті святого Кипріана, Константинополь відправив до Москви у 1410 р. грецького митрополита Фотія. Але, зрозуміло, коли цей митрополит, призначений для московського престолу, вирішив осісти на київському престолі, то викликав невдоволення  у нового литовського князя Вітольда, тож коли Фотій з'явився в Литві- Україні, його потурили звідти. Восени 1414 р. на місцевому соборі на престол був обраний родич Кипріана за правління литовського князя, вже минає рівно шістсот років, як він став митрополитом Київським. Він також був болгарином, родичем попереднього київського митрополита, під іменем Григорій. Але історія повторюється: митрополит московський, Фотій і патріарх константинопольський Євфимій II (1410-1416) відмовилися його визнати і відповідно до з добре відомих примусових методів - до яких вдаються у  Московському Патріархаті сьогодні - його було відлучено від спілкування з церквою і піддано анафемі. Ці дії, відтак, зближували київський престол з римським. Скориставшись підтримкою князя і всього українського єпископату, не порушуючи становища, шанований київський митрополит Григорій сумлінно виконував  свій пастирський обов'язок. Він поїхав на Константський  собор у 1418 р. і був прийнятий з великою повагою папою Мартіном V. Митрополит Григорій докладав зусиль у тому, щоб приєднати до своєї церкви міста Новгород і Псков, які, проте, знаходилися за межами литовської держави. Григорій помер у 1420 р.. залишивши пам'ять про себе як предстоятеля, котрий вмів бути одночасно оборонцем еклезіології про незалежну українську національну церкву, і як сумлінного пастиря, уважного до духовних потреб свого народу. Він став "де-факто" душею української автокефальної церкви.

 

 

 

Святий митрополит Київський Петро Могила і зміцнення

 

національної свідомості українського народу.

 

 

 

     Насправді, історія України, яка  стала васалом литовських князів і польських королів, засвідчує, ніби примарна автокефалія української митрополії утверджувалася. Саме в лоні Церкві передавалася з роду в рід православна віра перед лицем польських католиків, але й поширювалася українська культурна ідентичність та зміцнювалися  національне почуття українців, відірваних від віддалених руських князівств. Ми побачимо всі ці моменти зі вступом на київський престол святого Петра Могили. Саме в межах незалежної місцевої православної митрополії України, як і в межах а польсько-литовського королівства,  яке не було рідним, підносився національний дух українського народу. Зв'язки з Росією ослабли, хіба що вони підтримувалися на прикордонних землях. У часи загарбання, як це мало місце і з візантійцями під турецьким пануванням, місцева православна Церква стала єдиним вектором національного почуття, і передавачем не тільки мови, відмітних традицій своєї оригінальної культури оригінальний, але й національної історії. Всі ці факти протягом століть і витворювали незалежність "де-факто" автокефального київського престолу.

 

        Але незабаром католицька Польща за допомогою угод, вигідних для її союзу з Литвою, скористалася їх вигодами. У 1413 р. було підписано угоду, за якою обмежувалася участь православних у  державних справах. Побіжно розглянемо об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського в одну державу, згідно з підписаною у 1569 р. Люблінською унією. Нова держава під назвою Річ Посполита включає в собі 850 000 кв. км з одним правителем -польським королем і великим литовським князем. Ми можемо зробити висновок, що починаючи з цього періоду, київська митрополія опинилася поза межами   російської Церкви і проявляла свою лояльність до своїх нових володарів. Але незабаром наступальна політика навернення у католицтво православного населення, зі збереженням православних обрядів, яку проводив польський король вкупі з римською церквою, призвела до підписання знаменитої "Брестської унії» в 1596 р. Однак більшість православного люду відкинула її.

 

    Неможливо простежити всю історію повної незалежності київської митрополії аж до входження України до складу Російської імперії (1793). Лівобережна Україна (за лівим берегом Дніпра) була включена до складу Російської імперії за Переяславською угодою  1654 р., як і козацька держава (гетьманат). Відтепер із західного боку українські національні почуття пов'язуватимуться як з київською митрополією, так із козаками (гетьманами), які змусили заговорити про себе істориків у 18 ст., про те, що завдяки вмілому керівництву Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного та Івана Мазепи, українці були найосвіченішим народом у Європі! Ми, на жаль, не можемо, відходячи занадто далеко від нашої еклезіологічної теми, докладніше з'ясувати ту провідну роль козацтва, яку воно відігравало у формуванні українських національних почуттів.

 

   Зупинімося на одному з їх найбільших ієрархів зі вселенським духом, на постаті, відомій під іменем святий Петро Могила (1633-1647), Наш святий патріархат виявився пророчим за духом, коли першим канонізував його у 1998 р., перш, ніж це зробила після нього українська церква московського патріархату. Петро Могила, як відомо, був небожем молдавського господаря. Його дядько Юрій був могутнім митрополитом Сучавським (Сучави) в Молдові, а його родина проживала в Яссах. Петро Могилан народився в 1596

 

 р., у рік, коли у зв'язку з Брестською унією українська церква розділилася на дві частини. Тому одним з пріоритетних завдань у Петра Могили, який став  митрополитом київським, було відновлення єдності двох частин української Церкви. Він вступив до монастиря Печерської Лаври в 1625 р. і швидко зажив слави завдяки своїм енциклопедичним знанням. Польський король Сигізмунд III Ваза (1587-1632) за порадаю канцлера Томи Замойського, призначив його архімандритом Печерської Лаври. Петро Могила заснував школу чи університет для здобуття освіти, головним чином, духовенством, а й також для синів шляхти і міщан, за західним зразком, де заняття  чи уроки велися латиною, грецькою  ж викладалася антична філософія, основні святоотцівські твори, не  забувалася при цьому загальна історія і математика. Він усвідомлював, що якщо православні  вивчатимуть отців Церкви, то університети, які він відвідував у Західній Європі (можливо, він бував і в Парижі)  для багатьох з них відкриють навстіжна свої двері для інтелектуального розвитку студентів, і, зокрема, духовенства. Щоправда, у нас немає тут завдання вести мову про ту активну ролі козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614-1622), вороже налаштованог%2

 

 




31/12/2014

Inscrivez-vous au site

Soyez prévenu par email des prochaines mises à jour

Rejoignez les 43 autres membres